Журналіст із Ромен Сергій Панченко влаштувався на роботу в Польщі як звичайний заробітчанин. Про знайомство із своїми сусідами і перші дні на польському тютюновому полі – другий його допис.

“У Польщі мова, схожа з нашою, близький кордон та ще й легка в отриманні віза. Тож не дивно, що тут працює близько мільйона українців! Виникає питання, чому українців так масово тягне до Польщі? Все просто – нас там чекають. Особливо людей, які вміють і люблять працювати руками. Річ у тім, що польські «заробітчани» їдуть працювати до Великої Британії, Німеччини, де вони можуть заробити у 2-3 рази більше, ніж удома. І місця, що звільнилися, займають українці, які, в свою чергу, в Польщі отримують у 2-3 рази більше, ніж у нас. Ось така виходить парна міграція. Найчастіше українці у Польщі влаштовуються на фабрики, або на сезонні роботи.

Чим ближче підходив час виїзду, тим більше я нервував. 1 липня, я в Польщі. Емоції переповнюють, моя перша закордонна поїздка, якою вона буде? Тоді я не розумів, що наступні 3 тижні я пройду те, що не уявляв навіть у страшних снах.

Мене забирає пані Любов, сама українка, проте другий рік працює в Польщі. Ще в Україні пообіцяла золоті гори, робота нетяжка – збір тютюну. Привезли мене до пана, пана звати Казік, дружина Моніка та мама пана – бабця Ядя, зустріли доволі привітно та люб’язно показали мені, де я буду мешкати. Поселили у двоповерховий будинок, прибудований до ангару. На першому поверсі – кухня, туалет та ванна кімната, на другому — дві кімнати для чоловіків та жінок. Ремонт був доволі непоганий. Загалом у тому будинку разом зі мною мешкало близько 8 осіб, які ділили одну кухню та два санвузли. Мої сусіди були досить порядними, що не могло не радувати.

Невже все так добре? Перший день, ранок, на годиннику 5 ранку, бригада у складі 8 чоловік сідає на причеп трактора і їде польським полем до ділянки з тютюном. Перша думка: «На причепі у полі, та ще й в Польщі я не їздив». Робота полягала у зриванні стиглого листя. Найперший зрив цього листя мав початися із самого споду рослини – це 2-3 нижні листки, кожного разу треба до них нагинатися.

Працювали під палючим сонцем протягом цілого дня, від 8 до 13 год. І це не так просто, як може здатися на перший погляд. На довжелезних рядках, які іноді сягають до 2 км, ти маєш відшукати стиглий лист (найнижчий), швиденько зірвати його, віднести до трактора зі шпилями і так протягом усього дня, перерва тільки на обід. Перший 12-тигодинний робочий день, хоча і здавався вічністю, але завершився. Від такої праці жахливо боліли м’язи та ломило спину. Іноді складалося враження, що мене збила автівка, або ж переїхав потяг.

У перервах між роботою лише спав, готував та їв. Більше ні на що не вистачало сил, та й ходити особливо не було де, жив на околиці села. До України рукою подати, 40-50 км. Платили за нарваний контейнер (7 тонн) 100 зл, у який поміщали шпилі з набитим листям тютюну. Як з’ясувалося вже через деякий час, ця рослина токсична, обробляється великою кількістю хімікатів. Після контакту рослини із тілом, з’являються почервоніння, сип та гнійники. В однієї дівчини з бригади з’явилася алергія, вдень голос сідав, а вночі душило. На 9 день вона повернулася додому, до України.

Довго на такій роботі люди не витримують. Я теж не виключення, здався на 2-й тиждень через брак сил.

Що ж далі… Невже це все, невже я здався на 2 тиждень?..

…Ранок четверга, я в Томашові на вокзалі, запрошення на роботу анульовано, в кармані 140 зл. (копійки) одна надія на вдачу та дешеві квитки на транспорт. У голові думки лише про одне: «Головне не потрапити до страж гранічной!»

Я залишився без роботи, бажання повертатись назад додому тим більше не було. Почав моніторити сайти з пошуком роботи. Знайшов. Робота не з легких, тяжка. Пообіцяли роботу на цегельному заводі, погодився, бо виходу, як такого, не було. Правда, навіть не уявляв себе з цеглою, у цегельному цеху.

Посередника звати Сергій, через нього я шукав роботу, пообіцяв забрати мене і відвести до місця роботи, але до цього міста мені потрібно подолати близько 1250 км (зі сторони українського кордону до чеського). Наобіцяв мені золоті гори про прекрасну роботу, а я, як наївний українець, повірив, тим більше в Польщі був я перший раз, і те, куди мене повезуть, і що до чого – не розумів!

У Томашові сів у маршрутку і вирушив у стародавній Люблін, їхав декілька годин. По приїзду до Любліна розпочалася буря з дощем. Погода так і «надихала» на найкраще. У Любліні через декілька годин пересів на інший автобус до Вроцлава і так вирушив до найсучаснішого міста Польщі.

Протягом 10 годин за вікном змінювалися новітні, стародавні міста та села, костели у різних стилях: борокко, готика тощо. Рівненькі дороги, тротуари, велодоріжки, знаки та огорожі. Ось вона — справжня Європа! Все як ніби на картинці у книзі.

На годиннику майже за 12:00, перед обличчям помпезний вокзал Вроцлава, напроти нього стоїть хлопець і з захопленням в очах дивиться на нього. То був я.

Довго милуватися не довелося, час було бігти на наступну маршрутку до Свідниці. Уявляєте, у таку пізню годину ходять маршрутки?! Так от, я приїхав до пункту призначення, на годиннику перша ночі, на вулиці — ні душі. Один я та проїжджаюча машина патрульних серед нічного міста.

Я у чужій країні, чужому місті за 1000-чи кілометрів від дому, у кармані декілька злотих, да, в такій ситуації я ще не бував…”

Далі буде

Джерело: sts.sumy.ua

Поділитися в соціальних мережах