“У кожному бачу його”: Мати випускника Глухівського педколеджу 2 роки чекає з полону єдиного сина

Краснопільчанка Наталя Кучеренко розповідає: 12 квітня 2022 року її 23-річний син Володимир потрапив у російський полон, з того часу вона нічого не знає про його долю. Жінка відвідує всі обміни, ходить на акції підтримки військовополонених, щоб дізнатися хоч якусь інформацію про сина. Втім, за цей час вона не отримала жодної звістки. Через що доводиться проходити рідним полонених воїнів – Наталя розповіла Суспільному. Далі – з її слів.

“Були завжди разом, допоки не прийшла війна”

Родина наша дуже дружня. В нас завжди все разом – де б ми не відпочивали, чи працювали – ми все робимо разом. Дрова заготовлюємо, або траву косимо – син з чоловіком рубають, а я допомагаю все це складати. Син у дитинстві, коли чоловік йшов чистити сніг, то він із ним йшов. Або заготовляємо дрова – він також старається туди вникати. Він в нас взагалі дуже до роботи падкий, якось так в нього це воно все з дитинства. Йому все спробувати хотілося, ми йому в цьому не заперечували: хочеться – спробуй, потягай той молоток. А як я їсти починала готовити, ну це він ще дуже малесенький був, то казав: “Я буду кухарем”.

Кухаря з нього не вийшло, вийшов педагог фізичного виховання, спортсмен. Він пішов після дев’ятого класу навчатися у Глухівській педколедж. Закінчив – і одразу вступив на бюджет в Сумський педагогічний. Навчання поєднував з роботою. Вдень вчився, вночі – працював на хлібзаводі. На вихідні як приїжджав – завжди привозив булки, хліб. Розказував, як ці булки виготовляють. А як на канікули приїхав – все одно ж не сидів вдома. Пішов влаштувався до дорожників – класти асфальт, латки накладати. Завжди на позитиві, усміхнений. І якось так все у нас було по той день, коли почалася війна.

“Сніг їли, воду з калюж пили…”

24 лютого…Ми з чоловіком прокинулись від вибухів. Син уже на той момент у нас був у Маріуполі, одразу ми почали телефонувати один одному, переживати. Всі переживання у нас – за сина. Якщо спочатку він виходив на зв’язок, на дзвінки відповідав, пізніше вже не міг, тільки смс-ки присилав. І жодного разу не поскаржився, говорив, що все добре. Пізніше, на акціях підтримки полонених, багато хто розповідав, що вони там дивом вижили, що вони сніг їли, воду з калюж пили, не було в них нічого. Не знаю, чи це достовірна інформація…Син мені нічого про це не казав. Але він в мене скритний – сто разів подумає, перш ніж щось мені сказати. Щоб не розстроїти. Такий він у нас.

Останній раз вийшов на зв’язок 26 березня – на день народження батька. Він тоді дуже переживав, що не зможе його привітати. Дзвонив до нього – не зміг додзвонитись, тоді до мене додзвонився. Сказав, що якщо не зможе його привітати, то щоб я привітала. В нього тоді вийшло смс прислати. На той момент і в нас вже зв’язок був поганий. Ми ж в оточенні були, зв’язку у нас по три-п’ять днів не було. Ані світла, ані інтернету. Він переживав за те, що не може до нас додзвонитися. Просив знайомих, що живуть в інших областях, подзвоніть до моїх батьків, будь ласка, дізнайтеся, як вони там, чи живі-здорові.

“Це пекло для наших дітей, пекло проходимо й ми, рідні”

А потім я кинулася, що він довго не виходить на зв’язок. Я вже не знала, що мені робить, ми ж від цього всі далекі були, бо воно тільки розпочалося. Я звернулась у військкомат, пішла в поліцію подавати заяву на розшуки, здала ДНК…А потім почала моніторити всі канали, писала Ірині Верещук, вона мені надала інформацію, що, начебто, у наших списках він є, але Росія я його не підтверджує. Я потім знайшла номер Червоного Хреста, по ньому довго ніхто не відповідав. Потім передзвонили, я надала інформацію. І днів за два-три подзвонили з Національного інформаційного бюро і сказали, що Червоний Хрест підтвердив вашого сина, що він у полоні. Я в такому була штопорі…я не могла їм нічого відповісти і розмова наша закінчилася.

А потім почала їм передзвонювати дізнаватися чи це сто відсотків? В мене є листочки, я пишу, куди я зверталася, куди я телефонувала, куди я писала письма… я можу показати – ось тут я записувала, коли мені подзвонили і сказали – інформація, що мій сину в полоні – стопроцентна. На той момент я була рада, що мій син живий. А за кілька днів військова частина надала сповіщення, що він числиться як безвісти зниклий. В мене знову почалися переживання, руки опустилися… я не знала що мені робить. Я почала дзвонити на Національне бюро, казала, що мені робити, бо ви таку інформацію надаєте, а частина – іншу? Мені допомогли знайти номер частини. Жінка, що виписувала це сповіщення, каже: “Який може бути полон, коли я виписала сповіщення на безвісті зниклого?” І почалась боротьба далі: я стала шукати номера гарячої лінії координаційного штабу, ГУР, СБУ, до депутатів нашої області зверталася… Чотири місяці – з квітня по серпень він прочислився як безвісті зниклий, треба було змінити цей статус на статус полоненого. Мені прийшлося звертатися на гарячу лінію, щоб мені надали документ, в якому вказана інформація, що він у полоні. Цей документ я надавала в частину і аж тоді змінили йому статус.

А взагалі – борюся по сьогоднішній день. В мене все починалася з однієї бумажечки, на сьогоднішній день їх вже дві папки. В них – все: куди я зверталася, яку інформацію отримала… В ООН зверталася, двічі зверталася до самого президента, і зверталася не тільки я – звертався й чоловік. Вже пішли ми по другому колу. Куди тільки не їздили, де тільки не ходили – усього наслухалися. Жіночка з однієї установи нам відповіла: “Як будуть усі, такі як ви, їздити, так нам ніколи буде працювати”. Ми в щоці були від цієї відповіді, дуже розстроїлися. Потім вже почали їздити на всі можливі акції (підтримки полонених – прим. ред.), як де яка акція – ми їдемо.

Завтра буде два роки, як вони потрапили в полон, це піде третій рік, як я не чула і не бачила своєї дитини. Я не знаю, де він знаходиться, в якому він стані, який він, що з ним. Це пекло для наших дітей, пекло проходимо й ми, рідні.

“Нам треба його дочекатися”

За перший місяць пошуків я схудла на 17 кілограмів. Це я зараз важу 43 кілограми, а було таке, що я отут залягла. Спасибі батькам та чоловіку, вони мене трошки витягли, підняли живосилом на ноги. Я ж отут лежала і не хотіла ані вставати, ані їсти нічого, ані робити. Я вставала – і падала. Щоб поїсти встати – мене треба було під руки вести, в очах все темніло. Допоміг мені чоловік. Говорив: “Нам треба триматися. Тобі трудно – і мені трудно, бо це наша єдина дитина і нам його треба дочекатися”. Тоді я почала підніматися. І боротися. Надихає лише те, що треба чекати дитину. Не здаватися. Хоча – не хочеться зовсім нічого. Робиш усе через силу, бо знаєш – треба триматися. Йду в його кімнату прибратися, пилюку поганять, щоб не сказав син, що ти занехаяла кімнату. Я знаю, що він мені скаже: “Мама, на тебе це не схоже”. В мене таке всередині, що немає слів таких, щоб передати. Ти вранці встаєш — в тебе всередині все виє і пече і ти не знаєш, що робити.

“В кожній людині бачу свого сина”

Я весь час на заспокійливих, без них важко триматися. Без них треба вдома сидіти і нікуди не виходити, бо з людьми спілкуватися не зможу – весь час розбирає плач. Як побачу військового у формі, то я бачу свого сина. В кожній людині бачу свого сина. По сьогоднішній день, як я заходжу в його кімнату – відчуваю його запах. Доходило й до того, що я йду на город чи на роботу – і знову його запах в мене стоїть, і я думаю, що, може я вже з ума сходжу? Я намагаюся брати себе в руки – йду білити дерева. Я знаю, що є люди такі, що можуть сказати: “О, в неї така біда, а вона там ті дерева білить!”. А я думаю: я чекаю сина, готуюся до його повернення і готуюсь до перемоги. Щоб був порядок, щоб йому було приємно повернутися в своє рідне село.

В його кімнаті я залишила все, як було тоді, коли він був тут востаннє, у січні 2022-го. Тільки ліжко застелила прапорами. Коли син був у Маріуполі, ще війни як такої не було – він сказав: “Я замовлю прапор інтернетом, а ти його отримаєш на пошті і повісиш над моїм ліжком”. Так судилось, що почалася війна і він не встиг це зробити. На сьогодні я придбала вісім прапорів. З цими прапорами я виходжу на обміни. В 22-му році дізналася, що обміни проходять в наших краях. І люди, які мене підтримують, я їм роздаю ці прапори, і вони стають разом зо мною. А потім я знов вертаю прапори у його кімнату. Пам’ятаю його перший день народження, восени. Думала, що не переживу. Просиділа цілий день в кімнаті, проплакала біля прапорів на його ліжку.

Обмінів пів року ж не було зовсім! Вони розпочалися в цьому році і знов затихли. Третій місяць немає обмінів. Я ходжу на всі обміни. На всі. Я колись одного разу мало не запізнилася. Так сталося, що швидко пройшов обмін. Я думала, що не буду виходити з дому раніше, бо все-таки зима, холодно, прийду туди трошки пізніше, поки процес там пройде в них, я встигну. А тут – хоп – читаю, що вже колона їде назад. А мені треба шістдесят домів пробігти, а ожеледиця була страшна! Я вже бігла-бігла-бігла… Я вже ж не молода, щоб так бігти! Я захекалася, бо вже не можу, немає сили. А в голові думки: “Зараз впаду, ногу зламаю – і не піду на обмін, вже тут лежатиму”. Така задишка була, що я зупинилася хоча би трошки передихнути, а сама думаю: “Ні, давай далі біжи, ти маєш це все перебороти заради сина”. Я бігла. На ходу діставала з пакету прапори – тільки б встигнути! Ну все-таки я встигла. Щоправда, зі своїх хлопців нікого не було, але я все рівно рада всім, які повертаються.

Не можна передати словами, як вони раді, коли ми їх зустрічаємо, вони всі машуть руками з автобуса, посміхаються. Бачиш, як і поранених у “швидких” везуть, розумієш, як хлопцям важко.

Я буду ходити на обміні до останнього – навіть коли і сина мого повернуть – все одно буду ходити, поки всі наші захисники не повернуться з полону. Поки тут проходитимуть обміни. Поки в мене вистачить здоров’я та сил.

Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ

Читайте нас також в ІНСТАГРАМ