“Вдалося вивезти приблизно 70 тіл”: працівник Охтирської лікарні про роботу на початку вторгнення
Микола Кальченко — начальник матеріально-технічного забезпечення Охтирської ЦРЛ. У лікарні працює з 2011 року. Займається технічною документацією, ремонтом і будівельними роботами закладу. З першого дня повномасштабної війни займався транспортуванням поранених і загиблих.
Давайте з вами згадаємо події 24 лютого 2022 року. Як ви загалом зустріли цей день?
6 година ранку, мене розбудив колега по роботі та сказав, що почалася війна. Я цьому не повірив, а сам вдягнувся і прилетів на машині на роботу. Людей ще не було, не знали, що робити. Машини всі були на ходу, заправили їх до повних баків і чекали розпорядження директора, головного лікаря. Нам відключили одразу ліфти. Відключаються централізовано з Полтави. Коли почали масово поступати хлопці, то спочатку ми носили їх на руках. На брезентах, на руках і це було дуже тяжко. І дівчата, і хлопці бігали. Усі робили свої обов’язки. Не було у нас таких, щоб панікували. Працівники лікарні організували команду зі збору тіл загиблих.
Розкажіть, будь ласка, як був організований цей процес?
Мені дали завдання організувати моїх робочих, їх у нас 8 осіб було. Є такий у нас Шемен Анатолій, Левченко Роман, Тягленко Ігор, Стьопкін Міша, Ляшенко Валентин, Розінько він пізніше приїхав. Ці люди працювали сутками. Були й вночі ми, і вдень. Далі ми написали план чергувань і вночі вже чергували по дві людини. Але якщо приліт якийсь, то їхала наша чергова машина, забирала з дому і привозила сюди наших робочих.
З якого моменту з’явилася ця ініціативна група?
З першого дня війни. Це організував Лисенко Олександр Миколайович, він був тоді начмедом. Він організував цю роботу. Усі одне одного розуміли з півслова: і хірурги, і ортопеди, і медсестри. Усі робили свою роботу.
Ви безпосередньо виїжджали разом із чоловіками?
Виїжджав, особливо, якщо потрібно було прибирати російських солдатів. У перший день їх не прибирали. Боялися, що вони можуть бути заміновані. Поки не пройдуть наші військові, не перевірять їх, тоді казали, що можете їхати, забирати. Біля “Алмаза” було два чоловіки. Ми один раз приїхали одного забрали, потім ще телефонують, там ще один десь, поїхали ще одного забрали. Потім поїхали забирати нашого водія швидкої із Сум. Він якраз їхав своєю автівкою і його там вбили. І ми його ще забрали.
Куди передавали тіла загиблих російських солдатів?
Двохсотих ми везли одразу на вулицю Сумську, там є колишній патологоанатом і ми туди їх звозили. Було так: тільки привіз, приміром, із Київської траси й одразу приїхала військова людина питала, де ми їх брали, чітко все велося. Тільки я приїжджаю, людина стоїть і чекає. Питає: ви привезли звідки? Кажу: біля сьомої школи забрав. Там я забрав прапорщика. З ним був пістолет Макарова, два магазини. Ну тобто механізм приблизно був такий: ставався удар, нам повідомляли, це було в принципі й чутно і ми могли зібрати команду і на місці подій з’ясувати, чи є загиблі або ви вже отримували цю інформацію. Ну ми знали, літаки ж літали чутно. Літали приблизно в один час — десь о 12 годині. От ми о 12 всі чекаємо, звідки ж він прилетить.
Чи є якась інформація, скільки тіл вдалося вивезти за період, коли ви займалися? Це були загиблі винятково військові чи й цивільні були?
Якщо взяти військових, то 70 осіб десь. Це військові. Цивільні теж були. Біля дитячого садочку чоловіка і жінку привезли. Я знаю чотири чоловіки тільки. Я цим саме не займався. Людей я виділяю, люди везуть їх.
Чи можливо були також і російські військові?
Було так, що ми не знали, що то російський. А вже у приміщенні дві медсестри ведуть людину у військовій формі із автоматом. Кричать: “Микола Пилипович, візьми зброю, а ми поведемо в операційну”. Я забираю автомат і повели його в операційну. На другий день тільки дізналися, що то був росіянин. Може він зняв погони чи наклейки, по ньому не було видно, що то була російська форма. Просто зелена форма і все.
Чи є особисто для вас якийсь момент із перших місяців повномасштабного вторгнення, пов’язаний з Охтиркою, який ви будете згадувати й надалі?
Ішов я додому, десь 4 — початок 5, пішки йшов додому. І доходжу до залізничної дороги, телефоную додому, з жінкою поговорив і в цей час летить літак. І в цей час, коли я балакаю, він кидає ракети по ТЕЦ. Вибух такий страшний. А там наша знайома живе, я кажу, терміново телефонуй. Подзвонив мій онук, поїхали надали першу допомогу, усі ж вікна повилітали. Вона якраз балакала, каже, мені так зараз погано, їй кажуть: “Ти ляж”, вона лягає і в цей час летить горщик квітів повз неї. Ми її забрали й до сьогодні вона мешкає у наших друзів.
Зараз якось намагаєтесь згадувати той період? Чи кожен воліє забути?
Стараються забути. Важко перенести. Привезли нам 7 тіл військових. І коли вже сьомий приїхав, їх нікуди було класти. Відкрили ми котельню і туди хлопців зложили. І коли ми зложили всіх хлопців, у нас місць не вистачило і там. І ми відкрили вже цю сторону і тут розкладали. І сюди пішли дівчата медсестри, медсестра якраз з нашої військової частини. Їй телефонував чоловік, я витягую телефон, якраз телефонує. І от що можна сказати? Як людина я нічого не міг сказати. Було дуже важко, перших привезли, їх видно було ПІБ, а потім шість мішків, яких не знаєш ні прізвища, ні ім’я. Плакати можна одразу. Нерви здавали. Дуже молоді, красиві, здорові. Коли ти все це переживаєш, не хочеться згадувати. Боляче і батькам, і нам.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ