Війна відібрала дім: історія Валерії Бондаренко з Краснопілля
З початку повномасштабного вторгнення Росії понад 4,6 мільйонів українців стали внутрішньо переміщеними особами. Більшість із них досі не має постійного житла та змушена проживати в місцях компактного поселення, які часто не відповідають елементарним нормам. Понад 1,2-1,3 мільйона українських сімей втратили житло через війну — це не лише ВПО, а й мешканці зруйнованих міст і селищ. За оцінками Світового банку, для відновлення зруйнованого та пошкодженого житлового фонду в Україні потрібно щонайменше 86 мільярдів доларів. Через систему «Дія» громадяни подали понад 850 тисяч заявок про пошкодження житла, що складає понад 60 мільйонів квадратних метрів.
Вже більше чотирьох місяців краснопільчанка Валерія Бондаренко працює у територіальному центрі соціального обслуговування Шевченківського району м.Києва, а нещодавно оселилася у гуртожитку для медиків.
«Раніше діставалася до роботи на електричці та пішим ходом, зараз місце роботи від гуртожитку у кроковій доступності. У мене тут досить багато пацієнтів, сьогодні до обіду, їх було вже п’ять. Їм призначені лікувальні вправи, тож працюють по кілька осіб. Наприклад, один пацієнт з ендопротезуванням працює на кушетці, один з пораненням, один чоловік після інсульту. Виходить таке групове заняття. Один пацієнт з інсультом ходить на заняття кожного дня відтоді. коли почала тут працювати, даю завдання, він виконує все як треба, тому є покращення. Рука почала рухатися, піднімається вже вище, амплітуда рухів у колінному суглобі збільшується».
Валерія розповідає, що вікова категорія її пацієнтів від 30 до 80 років. На масаж приходила і семирічна дівчинка з аутизмом, яка не розмовляє. Молода фахівчиня думала, що не впорається, адже не розуміла її реакцій, але завдяки тому, що з нею була мама, яка пояснювала, що відчуває маленька пацієнтка, все вдалося.
Валерія Бондаренко народилася і зростала у Краснопіллі, що на Сумщині. У 2019 році закінчила 11 клас Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Дівчина мріяла стати ветеринаром, але порадившись з мамою, вирішила вступати до навчально-наукового медичного інституту СумДУ на спеціальність «Терапія та реабілітація».
«Коли тільки відкрила сайт, щоб ознайомитися із запропонованими спеціальностями, перше, що запам’яталося то була ця спеціальність, тому подала заявку саме на неї. І вже шостий рік займаюся цією справою. Цього року закінчила магістратуру за даною спеціальністю».
Валерія розпочала працювати ще коли була студенткою вишу у КНП «Краснопільська лікарня» Краснопільської селищної ради у липні 2023 року. Це лікарня на прикордонні, де було недостатньо обладнання, а головне – нестача пацієнтів, адже через загрози життю люди до лікувального закладу приходили не часто.
«Робота у Краснопільській лікарні у мене здебільшого була з комп’ютером, але займалася й з пацієнтами, у яких були протрузії, грижі. Загалом, пацієнти приходили до лікарні один – три рази, а потім переходили на домашні заняття, я давала вправи, бо люди боялися діставатися до медичного закладу через загрози обстрілів. Іноді, мені теж страшно було ходити на роботу», – розповідає молода спеціалістка. «Колектив лікарні у Краснопіллі був хороший, мені там добре працювалося».
У березні 2025 року, коли в рази збільшилася загроза російських обстрілів та авіаударів – тоді на Краснопільщину падали шахеди та КАБи і була оголошена евакуація, Валерія Бондаренко разом з батьками та бабусею виїхали на Київщину у місто Бориспіль.
«Перед цим одну ніч ми переночували у Сумах у куми, а 19 березня ми поїхали з Краснопілля, якраз тоді, коли шахеди били по лікарні… Під час евакуації у березні ми не знали, куди їхати, було відчуття розгубленості і розпачу, тому попрямували туди, куди нас покликали. Минуло більше пів року як приїхали у Бориспіль. У нас були зібрані деякі речі, ми вже готувалися до від’їзду і все, що помістилося у нашу автівку поїхало з нами. Чоловіку саме зателефонував знайомий, який вже знаходився у Борисполі, запропонував допомогти винайняти для нашої родини там квартиру. Ми погодилися і поїхали у це місто. Але ми хочемо повернутися на Сумщину, тому маємо намір шукати там житло», – розповідає та ділиться планами пані Ольга, мама Валерії.
Про те, що у Краснопіллі вже немає їхнього будинку, Валерія та її родина дізналися у Києві, коли перебували там у справах. «Татові на телефон скинули фото нашої вулиці і трохи було видно край нашого будинку. Тато сказав, що у нас вже немає дому, ми тепер справжні безхатьки… Ми подивилися відео, на якому все горить, палає, як летить на наш будинок КАБ… Поки їхали на орендовану квартиру до Борисполя – трималися, а тільки зайшли до помешкання, всі сіли – мама, тато, бабуся, сестра і я… Ми ділилися один з одним спогадами про наш будинок, запитували у себе, чи реально його немає… Ми всі плакали, згадували, адже багато всього хорошого було у рідному домі, ми хотіли і планували повернутися туди, де було гарно, затишно і спокійно…»
Іноді Валерія, коли їде в електричці, надягає навушники, почувається ніби нормально, а потім починає плакати. Дівчина згадує, як її сестра, яка лишилася на Сумщині, коли була у Краснопіллі біля їхнього дому, через відеозв’язок показувала велосипед, їхні іграшки, розкидані після вибухів, мамині квіти, які хаотично пробилися крізь будівельне сміття та порозквітали… Серце рветься на шматки, від безсилля та усвідомлення того, що вже не повернути…
«Мені дуже подобається моя робота, не шкодую, що обрала саме цю професію, бо за рахунок неї відчуваю, потрібність цьому світові і людям. А коли бачу певні результати пацієнтів, то це дуже класно, це надихає… Задоволена роботою у цьому Центрі, тут є інвентар, є на чому працювати, є пацієнти, з якими треба працювати. Хотілося б, щоб був ще один фахівець, з яким можна було б порадитися, бо іноді гублюсь, але нічого, для мене це ще один поштовх, щоб більше працювати».
«Можу сказати про Валерію лише позитивні слова. Вона не боїться труднощів, вміє їх долати, має бажання працювати, весела, із задоволенням займається з дітками, танцює разом з ними. Також вже має авторитет, особливо у чоловіків, вони здається, навіть молодіють», – посміхаючись, говорить про молоду краснопільчанку Наталія Володимирівна Сухомлин, завідувачка відділення фізичної реабілітації територіального центру соціального обслуговування Шевченківського району м.Києва.
Дівчину надихає працювати й те, що її одногрупники, трудяться за спеціальністю у Сумах і поки ніхто з них не збирається виїздити у більш безпечні місця.
Історія Валерії Бондаренко — це лише один із тисяч прикладів того, як повномасштабна війна змінила життя українців, змусивши їх залишати рідні домівки, адаптуватися до нових умов та водночас зберігати професійну відданість.
Ольга Кисленко газета “Перемога”
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ