“Лежали з приставленими до голів автоматами”: військовослужбовець ССО розповів про втечу з російського полону
Розвідник Анатолій Осуховський із позивним Лондон провів у російському полоні майже добу. Влітку 2025 року під час виконання бойового завдання на прикордонні Сумщини його група потрапила в засідку російських військових. Про те, що довелось пережити чоловіку за 20 годин у ворожому таборі і яким чином вдалося втекти з полону, військовослужбовець розповів Суспільному.
“Катувань боявся і боявся, щоб я не нашкодив своїм побратимам. То не є секрет, вони (росіяни, — ред.) вміють вибивати, вони вміють катувати. І це мене трошки страшило”, — згадує Анатолій Осуховський.
Чоловік майже 30 років проживав із родиною у Сполученому Королівстві, а з початком повномасштабної війни повернувся на Батьківщину і став на її захист у складі Сил спеціальних операцій. На початку літа 2025 року його розвідгрупа, виконуючи завдання на прикордонні Сумщини, потрапила в засідку.
Першого розвідника, що був дозорним, російські солдати пропустили, за ним на відстані йшов командир групи, потім Лондон.
“І ми попали з командиром в засідку. Потім ще одного побратима привели і разом поклали нас лицем в листя. І ми так лежали хвилин 15. Не дозволяли повернутися, розмовляти. Тільки автомати були приставлені до голів. Я повернувся і сказав: «Хлопці, якщо будете нас страчувати, дайте помолитися». Вони переглянулися між собою і сказали: «Будете хорошо себе вести, може, і будете жити»“, — згадує чоловік.
Під дулами автоматів російських армійців, каже Лондон, довелось розповідати, хто вони й звідки: “Направили автомати, зняли відео кожного, прізвище, позивний, звідки і з якого числа служиш, який підрозділ. Це ми все сказали. І потім вони кинули на нас таку колоду, мені ребра поламали… Але біль не відчувався, тому що було не до болю. Це була піхота морська, з ними було три-чотири ФСБ-шники, або з тих служб. Вони були без броніків, без шоломів, одягнені в американську форму, схожу на нашу. Вони спочатку були дуже неадекватні, не знали, що з нами робити, вони знали, що ми ССО-шники. Я розумів, що нас зараз допитають, зроблять відео і нас стратять. Не знаю, чому нас не стратили, це мені досі дивно”.
За годину-дві російські солдати привели прикордонників, які також потрапили в їхню засідку. Двох майже відразу розстріляли, згадує Лондон: “Наскільки я здогадався, тому що були постріли, вони стратили тих двох чоловіків. Це було зроблено трошки далі — метрів 10–20 від нас. — Ви це бачили? — Ні, ми не бачили, я лежав, не можна було повертати голову, але потім, коли вже нас підняли, я бачив, що вони лежали”.
Усього було десять полонених, згадує військовослужбовець. Їх російські армійці вирішили переправити на підконтрольну Росії територію.
“Нас вело троє людей. Але вони були непрофесійні, тому що трьом людям, або навіть чотирьом, вести таку кількість полонених — це дуже важко. Я не знаю, чому вони так зробили, але це, звичайно, добре, що вони так зробили, в мій бік. Це мені допомогло втекти, була стежка, поле, 2,5 км нам ще було пройти, останній рубіж. І вони там готувалися, і нас готували, щоб ми бігли, щоб ми тримали дистанцію”, — розповідає Анатолій.
Поле було заміноване, кілька років не оброблювалось і заросло бур’янами. Це й дозволило чоловіку в якийсь момент звернути зі стежки і сховатись у високих зарослях: “Ліз на колінах, мене дуже врятували наколінники, якби не ті наколінники… Приблизно 5–6 кілометрів. Зустрічав і міни протитанкові, слава Богу, що не зустрів протипіхотні міни”.
В який бік потрібно було пробиратись “до своїх”, Лондон знав досить приблизно. Надвечір, розповідає, дістався позицій, та не був упевнений, що вони наші: “Я вийшов на позиції, замучений, ноги боліли, коліна особливо, тому що все з м’ясом повиривав. А потім я почув російську мову і зрозумів, що це я знову потрапив на російські позиції. Але потім за декілька секунд, може, хвилину, почув українську мову. Оце було саме-саме більше таке… (усміхається) Я ще йшов, думаю: з чого я почну. Хлопці сиділи, каву пили, і поздоровкались: «Слава Україні, Героям слава». Я сів, кажу: «Хлопці, я втік з полону». Вони так на мене подивилися — обідраний, в крові весь. І кажуть: «З якого полону?» Я кажу: «Ну, втік з полону, і мені терміново потрібно вийти на ваше командування»”.
Під час передачі командуванню інформації, яку мав, російські війська почали обстрілювати позиції, на яких він перебував, каже військовослужбовець: “Коли в крайній раз командир подзвонив, я з ним був на зв’язку і в нас вже був прямий приліт в бліндаж. Там була кухня і радіокімната, кухню рознесли. Ми були в коридорі, це нас виручило. Потім було друге влучання. Я так вже потім зрозумів і хлопці говорили, що, мабуть, вже почали здавати ті полонені наші. І потім вже після другого чи після третього влучання нас засипало, мене витягнули. Я вже того не пам’ятаю. Я вже був в окопі. На мене полили воду. Я прийшов до тями. Зрозумів, що я знову живий. І потім мене почали відводити”.
Чоловіка евакуювали в госпіталь. Окрім контузії та пошкоджених колін, говорить, в нього діагностували травму живота: “Був живіт розірваний, тому що десь там пам’ятаю дріт, колючка, і десь я на нього заліз. Ну, і коліна, і голова дуже боліла”.
Після двох з половиною місяців лікування та відновлення Анатолій Осуховський повернувся до війська. Президент України нагородив його орденом “За мужність” третього ступеня, також військовослужбовець був нагороджений ще одним орденом — “Народний Герой України”.
Нині найбільше бажання воїна – повернутися до своєї сім’ї. Але, додає, лише після закінчення війни: “Далі вже будемо думати, як… Звичайно, хочу налагодити бізнес в Україні, щоб частіше приїжджати. Мама ще жива, і хочеться з мамою побути більше часу. Батько, на жаль, вже помер, батька немає. Може, на жаль, а може, добре, що не бачить тої всієї біди…”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ