“Вулиць тут уже немає”. Як живе село на Сумщині, у якому залишилося четверо жителів
Це дорога у село Виднівка Краснопільської громади на Сумщині, пасажирського сполучення з селом немає. До сусідніх населених пунктів – або пішки, або їздять на мотоблоці, який є в одному з дворів. Та й самих дворів, де ще живуть люди, залишилося три. У двох з них мешкають пенсіонерки.
“Я і отам жінка ще, Кузьмінічна, старша за мене. – Ви з нею спілкуєтесь? – По телефону. Іноді вона приходить до мене, ну це рідко. Далеченько вона живе. Іноді я до неї. В нас же село по горах, по ярках, то більше чим кілометр”, — говорить мешканка с. Виднівка Надія Скотник.
Надія Іванівна приїхала у Виднівку на початку 70-х, за розподілом працювала фельдшером.Тоді у селі ще була початкова школа, клуб, магазин. А потім все поступово зникло, розповідає Олексій Дяченко. Каже, у 18 столітті у Виднівці жило 700 людей. Відтоді населення скорочувалося, доки до сьогодні не залишилося четверо. “Молодші повиїжджали, старіші – кого діти забрали, хто повмирав. А ще раніше, до 2000 року, і ферма тут була, і тракторна бригада тут була. Село жило. Потім людей стало менше, закрили магазин, ще менше стало – закрили клуб. Потім і фельдшерський пункт закрили. Розпався колгосп, реорганізація в колгосп пройшла, потім ферму і тварин вивезли. І так воно потрошку занепадало”, — розповів староста Хмелівського старостинського округу Олексій Дяченко.
У селі є електрика, також в робочому стані водопровід. Щоправда, користується ним переважно тільки Надія Іванівна, бо в інших садибах є колодязі. Коли в цьому є потреба, жінка ходить вмикати воду за кількасот метрів.
Неподалік — залишки магазину та фельдшерського пункту. Село простягається на кілька кілометрів, але садиби зустрічаються нечасто.
На іншому краю села живе подружжя Касянчиків. Понад 20 років тому вони переїхали з Харкова у батьківську хату. Саме в них є єдиний у селі транспорт – мотоблок. “І дрова возимо на ньому, і сіно возимо. Помічник великий дуже. Взимку не поїдеш на ньому, тому що низька посадка і дороги.Там по трасі чистять, а тут по селу ніхто не чисте”, — говорить Володимир Касянчик.
Тож мотоблок зимує у гаражі, а до найближчих сіл за потреби дістаються пішки, говорить пан Володимир. Каже, за минулу зиму із села виїжджали двічі. “Стараємося з осені муки, цукру купить, щоб зимою пекти хліб. Хліб вдома печемо. Оце мішок 50 кілограмів, це на три місяці нам вистачає. Чотири мішки закупляємо – і на рік”, — ділиться чоловік.
Дрова беруть неподалік садиби, розповідає пан Володимир: “Тут аби не випилювали, так і вовки б завелися. Випилюємо трішки, щоб порядок хоч трохи був. Зараз же мисливців немає, заборонено мисливство. Отут і зайці бігають, і лисиці бігають. Отож собаки й відв’язані, щоб лисиця не підходила, і закритих тримаємо курей, тому що лисиця повитягає”.
Подружжя тримає корову. Молоко беруть сусіди й кілька людей, яких тут називають дачниками. Вони приїздять із Сум і Краснопілля, дехто живе постійно. Один з дачників, Сергій Чичикало, має автівку. “Приходимо, молочка беремо. Спілкуємося, кому що потрібно, скупляємося у місті, привозимо”, — говорить пан Сергій.
Пан Сергій тримає у Виднівці пасіку. Каже, разом з дружиною приїхали сюди, як тільки почалася війна, бо не могли покинути бджіл, і так і залишилися. Невеличкий будиночок відремонтували і облаштували власними руками. “Люстра своїми руками зроблена. Наливку для жінки зробив, хоча вона її не п’є. Вода в нас є централізована, зробили самі, каналізація, все є”, — розповідає чоловік.
Господар сам робив меблі, на місці вікон придумали влаштувати декоративні полиці. Дружина займалася декоративними роботами. Налагодили побут, все продумане до дрібниць. Вода зі свого колодязя, а ось телефонний зв’язок поганий, каже чоловік: “Місяць назад провели інтернет. Зв’язок поганий, треба виходити на гору, щоб зателефонувати дітям, а інтернет провели – добре. Раніше приїжджали діти до нас, а зараз не їздить ніхто. Блокпости. Хто пішов воювати з дітей”.
Пан Сергій розповідає, як пережила Виднівка перші дні вторгнення: “Там колони йшли. Ну нам не видно звідси. Заїжджали сюди розвідники. Заїхали, але до нас не доїхали вони”.
Виднівці кажуть, що прокидаються рано, тож про війну дізналися одразу. “Обстрілювать почали нас дуже рано, у 5-6 годин. Ну, я вже не спала. І таке відчуття було, що в мене хтось вривається у двір, і такий металевий звук був страшний. В мене металеві ворота і хвіртка, і таке враження було, що хтось з усієї сили дьоргає за ворота і за хвіртку. Звичайно, страшно було. Я не вірила, що буде війна. Цього не може бути”, — згадує Надія Скотник.
Їхати з Виднівки ніхто не збирається, навпаки, нещодавно тут оселилося подружжя з Краснопілля, переїхали подалі від обстрілів, розповіла Надія Іванівна: “Я і не збираюсь нікуди. Я тут прожила 50 років, я вже тут і остануся. Діти живуть у місті, я не зможу жити у місті, тому що я звикла жить в селі. Я там не витримаю”. Діти Надії Іванівни живуть у Сумах, відвідують її разом з онуками. Раз на тиждень у Виднівку привозять хліб і продукти на замовлення. З електрикою якщо і бувають перебої, то швидко лагодять, каже Надія Іванівна.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ