“Як бехкає, то не знаю, куди себе діти”. Історія Валентини Рєзнікової з Ворожби, яка переживає другу велику війну
Місто Ворожба на Сумщині розташоване приблизно за 7 кілометрів від російського кордону. Попри таку близькість та часті обстріли, люди продовжують тут жити з вірою у краще. Серед них — 83-річна Валентина Рєзнікова. Її чоловік помер, а дітей вона не має. Пані Валентина говорить, що переживає вже другу велику війну.
“Дитинство я пам’ятаю ще з війни. Хоча мені було три з лишнім років, але я пам’ятаю, як у нас у батьківській хаті стояла комендатура. А ми — мама, сестра Катя і братів син Віктор пішли жити на Рубанівку, на зйомну квартиру. І пам’ятаю я лікаря німця, який ставився дуже добре. Цей лікар лікував мені очі. Я ще з самого малку хворіла на кір та осліпла. І він мене практично врятував. Він давав ліки”, – згадує пані Валентина про своє дитинство.
Також жінка пригадує про нестачу продуктів у 1947 році.
“Пам’ятаю голодовку, 47 рік. Які були сніги, які були морози… Без сліз, звісно, згадувати не можна. І така була завірюха, я памятаю… І везли кудись три машини продуктів, а траса ж поруч з нами. Їхали… Завірюха, їхати не можна. Й один із водіїв шукав, хто пустить ночувати, ніхто не пускав із людей, а батько наш пустив. І я ніколи не забуду, як ті дали борошна й олії і мама в печі насмажила оладок. Це так із дитинства запам’яталось”, – говорить пані Валентина.
У родині було п’ятеро дітей. Тож, попри важкі часи, пригадує пані Валентина, батьки завжди працювали.
“Мама ходила торгувати аж до Тьоткіно. Щось вдома збере, о 4-й йде з дому… По прямій — 7 кілометрів. Побазарує і приходить додому. Корів тримали, гусей, курей”, – згадує жінка.
Після закінчення 10 класів, Валентина Рєзнікова мріяла вступити до Сумського медичного технікуму. Однак, після невдачі, влаштувалася лаборанткою у Бурині. Навесні працювала у піонертаборі.
“А потім я вступила до Київського технікуму громадського харчування. Я коли закінчила технікум, приїхала до Ворожби, робила кухарем, потім старшою зміни, тоді завідуючою виробництва. А тоді у мене помирає чоловік перший. І мене направляють на підвищення кваліфікації до Ленінграду. І я там познайомилася з Володєй, з другим чоловіком”, – пояснює пані Валентина.
Валентина Рєзнікова згадує, що після повернення додому, Володимир відшукав її у Ворожбі. Одружившись, подружжя переїхало до Запоріжжя.
“Я поробила трошки на титано-магнієвому комбінаті і перейшла на вогнетривкий завод у місті Запоріжжя. І от на вогнетривкий завод приїздив Кучма зі своєю делегацією. І він там був у нас тиждень, кормився, оце ми готували там йому їжу. Він любив деруни, любив печену картоплю, гриби готували. Він сам з Чернігівської області, а там повно грибів. І запікали, і що ми тільки не робили”, – пригадує жінка.
У 1991 році у Валентини помер чоловік. А за 10 років вона повернулася на свою малу батьківщину.
Вночі 24 лютого 2022 року жінка почула постріли — так вона зустріла повномасштабне вторгнення Росії.
“Десь була перша ночі або друга, чую, щось стріляє. Думаю, може хто феєрверки пускає. Бувало таке. Коли і годину, і другу. У мене є знакома, більше новин знає. Я серед ночі їй телефоную, кажу: “Ти мені не скажеш, чи у кого День народження? А вона каже, що напали росіяни, обстріляли Рижівку. Війна. Що ж робити… Я кажу, що не може бути, мені уже стільки років, а я другу війну переживаю”, – згадує пані Валентина.
Коли обстрілюють Ворожбу жінка інколи ховається у погребі.
“Як бехкає, так не знаєш, куди себе дівати: то в погребі стоїш, то сяду і в кухні сиджу. А коли тікаю в погреб, як уже занадто. Униз туди не йду, зупинюся на 3-4 сходинку, вниз боюся. Стою, поки перелетить все. Одна ж в основному”, – пояснює Валентина.
Жінка говорить, завжди тішиться гостям, яких частує фірмовими пиріжками з чаєм.
Разом з пані Валентиною вже два роки живе сусідський кіт Семен.
“Почалася війна і вони поїхали до Німеччини, а кота лишили. І цей же кіт голодний, він такий і дикуватий став. Я туди під паркан ставила коту їсти, тоді він став у двір заходити і потихеньку звик. Тепер вже міняє місця, де хоче. Тепер він хазяїн… От уже два роки Семен у мене живе”, – пояснює Валентина.
У жінки вже померли брати та сестра.
“Брати померли і сестра померла. А так… Дядькі, тьотки давно померли, бо батько у мене був 1898 року і мама теж. 13 січня був щедрий вечір — батька День народження. Завжди ходили раніше щедрувальники, приходила завжди компанія, батько пригощав млинцями, жарили сало, корова була, мамка масло своє робила. І коли вже не стало батьків, Катя це продовжувала. Ну а я тепер… Я б і рада продовжувати, але вже нема кому”, – говорить пані Валентина.
У пані Валентини лишились племінники, які навідують жінку та допомагають з городом. Також приходить соцпрацівниця Юлія. Та попри все, більшість часу жінка на самоті. Зізнається, хоч одній і важко, допомагають оптимізм і надія на перемогу.
“Устав, то сходив у магазин, то їсти наварив, то телевізор подивився, то по телефону поговорив. Жизнь — хороша, якби не було війни — прекрасне життя. Я вважаю, що життя завжди має бути прекрасним. Які б не були біди — усе це проходить. Живу потихеньку. Весна наступить, то город обробляю. А щось же треба робити. Треба рухатися, рух — це життя. Рухаюсь. Полю, саджу, із бур’янами борюсь. Стараюсь усе садити”, – каже жінка.
Пані Валентина додає, що найбільше мріє про закінчення війни.
“Щоб було тихо, менше страждало людей, щоб усі повернулися додому живі і здорові. Дуже цього хочу”, – додає жінка.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ