“Слава Богу, живий. Відгодуємо”. Як чекала на свого сина з полону родина Калиновських
Військовослужбовець з Сумщини Олександр Калиновський був у полоні понад 2,5 роки. Чоловік повернувся в Україну під час обміну у форматі “1000 на 1000”. Батьки бійця чекали на нього, але не впізнали сина, пише Суспільне.
Валентина Калиновська, мама Олександра, розповіла, що син зі знайомими доєднався до Збройних Сил у березні 2022 року. Служити пішов добровольцем.
“Вони зібрались і поїхали в військкомат самі, їх не змушували. Ми кричали, лаялись. «Це моє рішення, все». Ну що ти йому зробиш. В нього характер такий”.
Після підготовки Олександр служив на Донецькому напрямку. Там 28 жовтня 2022 року і потрапив у полон разом із побратимами. Спочатку про долю сина батьки нічого не знали.
“Ми почали дзвонити вже командирам. Вони: «Вийде на зв’язок. Він попередив, що через п’ять днів вийде на зв’язок. Ждіть – вийде». Вже й 10 днів… І ніхто ж нікуди не виходив. Дочка дзвонила в Дніпро, в лікарню Мечникова, в морги. Там сім раз той морг перековиряли, кажуть: «Нема такого “Калини” (позивний Олександра Калиновського — ред.). Ну, нема — і слава Богу. Тоді ж де? А воно ж хороше не йде в голову. А лізе, що попало”.
Пізніше одному з полонених військовослужбовців дозволили подзвонити рідним – так у батьків Олександра з’явилася надія, що син живий. В лютому 2023 року на одному з російських телеграм-каналів знайшли відео із Олександром. Після цього прийшло підтвердження, що син у полоні. Почалися місяці очікування.
“Це дуже важке було переживання. Це просто не передати. Це тільки, мабуть, мати зрозуміє”.
Єдину звістку від сина з полону батьки отримали у 2023-му. Це – лист, сфотографований клаптик паперу, на ньому дата – 21.02.2023:
“Головне, що ви знаєте, де я і що я. Керівництво моє штурхайте, від них також залежить, коли я піду на обмін”.
В листі Олександр просить, за можливості, прислати фотографію доньки Маї. Її чоловік востаннє бачив, коли дівчинці було кілька місяців.
“Пішов служить — було дев’ять місяців малій, а вже ж як поїхав — 11. Тепер уже їй ось скоро чотири роки. Вона його не пам’ятала, но в неї фотографії. «Це моя папа». Ще ж вона так каже, що «моя папа»
Олександр – наймолодший з трьох дітей Валентини і Віталія Калиновських. На повернення Олександра чекала, додала Валентина. Але після того, як це сталося, сина не впізнала. Коли Олександр йшов на війну, важив 103 кілограми. Після полону схуд до 67.
“Я не могла просто повірити, що він такий худющий. Стоїть, як хлопчик. В його 1,95 росту. А він стоїть там як дитинка отака малесенька. Електрошокерами дуже сильно били, ніс щось його набік звернутий. Зір… око одне, казав, третій рядок тільки бачить одним оком. Іншим — майже до кінця. Слава Богу, живий. Відгодуємо”.
Перший дзвінок сина після полону, розповіла Валентина, не забуде:
“Я тільки почула, що сказав: Василівно, ви не забули, що у вас є менший син? Ну я ж чую по голосу, що це ж він. Та яке там забула: затрусилося, все на світі затрусилося. Вчителька дзвонила перша. Дзвонила – плаче: «Василівно, обніми його!». Та де ж, кажу, я й сама ще не бачила”.
Новий дім своїх батьків Олександр ще не бачив: до полону вони жили в прикордонній Гуринівці, на Білопільщині. Нині – обживаються у Жуківці у Конотопському районі. З Гуринівки родина Калиновських переїхала у листопаді 2024 року через обстріли.
“Кожну ніч не спали, а як спали – так вдягнені, тому що вже неможливо було. Тут, звісно, тихо. У нас в кінці городу ставок. Я туди ще не разу не доходила, а дід ще ні разу на рибалку не ходив”.
На рибалку батько Олександра Віталій Калиновський планує піти вже із сином:
“Важко чекали. Ждали, кожний обмін, від телевізора не відходили. Все надіялися – ось-ось. Слава Богу, дочекалися”.
Зараз Олександр на реабілітації. Валентина разом із чоловіком вже планують поїхати до сина.
“Я хочу сказати усім матерям: ждіть. Не втрачайте надію. Дасть Бог – повернуться. Дасть Бог, що живі. Багато ж поверталось таких, що були ж безвісти зниклі. Ну дай Боже, щоб усі діждалися”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ