Як оператор БпЛА із Білопілля знаходить ворога ще до удару
Ще донедавна життя нашого героя нічим не відрізнялося від інших: робота, сім”я, щоденні турботи й звичайні плани на майбутнє. Він родом із прикордонного Білопілля на Сумщині, навчався на слюсаря-електромонтажника й майже дев”ять років працював на підприємстві з виробництва металовиробів. Коли через постійні російські обстріли виробництво довелося перевезти до Сум, разом із колегами продовжив працювати вже там.
Згодом змінилося й життя самого Ігоря. Сьогодні він – оператор розвідувального безпілотника артилерійського підрозділу 158-ї окремої механізованої бригади. Побратими знають його за позивним «Руді». Позивний, усміхається військовий, з”явився ще в дитинстві – через руде волосся. Колись так його називали друзі, тепер – побратими.
Служити довелося на рідній Сумщині. Для нього це не просто місце виконання бойових завдань, а земля, яку знає з дитинства. «Є якась гордість, – зізнається чоловік. – Захищаю не тільки Україну, а й свою малу батьківщину».
Коли досвід важливіший за підручники
Бойовий день екіпажу починається задовго до світанку. Безпілотник підіймається у небо, щоб знайти противника, виявити його техніку чи укриття, скоригувати роботу артилерії. Від уважності оператора залежить не лише точність удару, а й безпека тих, хто працює на землі.
Та впевненість прийшла не одразу. Ігор пригадує, що перші виходи на позиції були найважчими. Найбільше боявся не обстрілів, а допустити помилку або втратити безпілотник. Згодом зрозумів: хвилювання лише заважає.
«Коли переживаєш, працюєш гірше. З досвідом приходить спокій, і тоді все виходить значно краще…» – зізнається «Руді».
Військовий переконаний, що сучасна війна змінюється швидше, ніж навчальні програми. За його словами, знання, які отримували під час підготовки, на бойових позиціях виявилися вже застарілими. Головне – навчитися керувати безпілотником, бачити поле бою й постійно вчитися вже під час роботи. Саме практика, а не теорія зробила його оператором.
«Поїхали, буде весело»
До роботи з безпілотниками Ігор прийшов майже випадково. Спочатку розглядав інший напрямок служби – мав працювати з гарматою. Але, зізнається, не відчував, що це його справа. Усе вирішила звичайна розмова з побратимом: «Поїхали, буде весело», – запропонував той.
Ігор погодився. І перший виліт на «Мавіку» став для нього переломним. «Спробував і зрозумів – це моє», – згадує військовий.
Відтоді безпілотник став його основним інструментом у війні. Сьогодні він уже не уявляє себе в іншій ролі. Каже, що найбільше задоволення приносить момент, коли вдається вчасно виявити ціль і точно відпрацювати по ній. Саме тоді розуміє: усе – недаремно!
Сумщина, якою її бачать лише птахи
Оператор розвідки щодня бачить те, що залишається недоступним більшості людей. Поля, посадки, дороги, річки – усе це для нього насамперед робоча карта. Але навіть під час бойових завдань бувають миті, коли професія дозволяє побачити іншу Сумщину. «Особливо красиво о четвертій-п”ятій ранку, – відзначає боєць. – Сонце тільки сходить, над землею стоїть легкий туман. Дуже красиво…»
Іноді він фотографує ці світанки й надсилає рідним. Потім видаляє – пам”ять телефону потрібна для роботи.
Удома на Ігоря чекають дружина та двоє маленьких синів. Молодшому лише рік, старшому – п”ять. Саме думки про родину допомогли йому не втратити самовладання під час одного з ворожих обстрілів.
«Був такий момент, коли нашу позицію накрив ворожий обстріл, – згадує «Руді». – Тоді я весь час думав про сім”ю. Казав собі: вони чекають на мене, і якщо я звідси вийду, всі будуть раді. Саме думки про дружину й дітей допомогли мені зберегти спокій і успішно вийти з-під обстрілу».
Каже, саме сім”я сьогодні є його найбільшою підтримкою.
«Я вже знайшов себе тут»
До війни Ігор любив займатися автомобілями – ремонтом, фарбуванням, хімчисткою салонів. Сьогодні на це майже не залишається часу. Натомість з”явилася справа, про яку раніше навіть не думав.
Тому на запитання, чи бачить себе після війни у цивільній професії, відповідає без вагань: «Чесно кажучи, вже не знаю, як повернутися до цивільного життя. Я знайшов себе тут. Є ймовірність, що продовжу військову кар”єру».
Він не говорить про це як про остаточне рішення. Радше констатує факт: за час служби професія оператора безпілотника стала для нього не просто військовою спеціальністю, а справою, у якій він відчув упевненість у власних силах і зрозумів, що може бути корисним.
