“Не пошкодували, що приїхали сюди”: як живе на Сумщині родина переселенців з Донеччини

Родина Шперчуків і Смоліних донедавна жила у селі Красний Яр, що на Донеччині. Майже рік тому вони змушені були залишити дім через постійні російські обстріли. Нове життя почали в Лебединському районі, де придбали будинок. Як облаштовуються на новому місці та хто допомагає — у матеріалі Суспільного.

Переселенка Олена Шперчук показала своє господарство. На подвір’ї — квіти, город і собака, яка дісталась родині від попередніх власників будинку. Жінка каже: усе вже майже як вдома, згадує перші дні після переїзду.

“Сусіди дуже добрі, надарували квітів, бо я квітникарка. Трішки облаштували і двір. Собака нам дісталася у спадок від тих господарів, що ми придбали хату. На другий день, як приїхали, сусід приніс відро картоплі. Каже: “Може у вас їсти немає чого”. Сусіди дуже добрі і вони допомагали, в нас там опалення було вугіллям, а тут газ, ми не знали, як зробити. Сусіди прийшли, зробили, облаштували, допомогли закачати систему. Ми вже пережили зиму. Дуже комфортно все. Ну, живемо, прагнемо жити”, — розповіла Олена Шперчук.

Родина обробляє 13 соток городу. Пані Олена провела екскурсію між грядками.

“У нас тут і картопля і помідори і перчики. Є все-і цибулька й часничок. Ми все мульчуємо, щоб утримувалася волога”, — розповіла жінка.

У рідному селі Красний Яр, Покровського району, обстріли стали нестерпними, розповідає переселенка. Виїжджати довелося, коли бойові дії наблизились впритул.

“Ну, вже скрізь бомбили. Новогродівка, Гродівка і вже заходили з боку Журавки, а наступне село-це вже наше. Вже куди було чекати? “, — каже Олена.

Згадує той день і батько Олени – Микола Смолін: “Дорога важка звісно. Кидали все своє. Ми не пошкодували, що приїхали сюди-тиша, ліс”.

Пані Олена додає, з собою взяли найнеобхідніше – документи, кілька речей, котів і найцінніше — батьків. Цей дім знайшли, каже, через соцмережі:

“Переїхали ми в кінці липня 27 липня 2024 року. Трішки перевезли котів, трохи меблів, а найголовніше — батьків. Ну і самі, головне, що ми себе вивезли. Тут ми саме побачили в інтернеті цю хатинку, а вже в нас там йшли бої і нам треба було кудись виїжджати”.

У Лебединській громаді поступово обживаються на новому місці, та навіть тут дістала війна, говорить пані Олена.

“Ось розбомбили завод спиртовий. У нас тут тремтіло все. Перший раз як прилетіло в тих краях, на тій стороні, у нас злетіло з труби мереживо. Коли бомбили завод, у нас тремтіло все. Це страшно. А куди вже в нашому віці повертатися, а повертатися й нема куди. Там груди каміння, більше немає нічого. Там навіть кладовища розбомблені. Ми вже також не молоді мені 57-й рік, чоловікові — 68. Нам тільки миру. Батькам 76. Тільки миру, щоб було спокійно, а так, нам тут добре”, — згадує Олена.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ