Як живуть у прикордонній Миколаївській громаді
У Миколаївській громаді розквітли дерева, понівечені ударом КАБу. Власниця оселі, яку розбив російський снаряд, сподівається: це знак того, що життя продовжуватиметься. Суспільне розповідає, як живуть у селах прикордонної громади Сумської області, які потерпають від обстрілів.
“Гримить кожен день, і днями, і ночами”, — ділиться місцевий житель Іван Безбородько.
“Кожну ніч обстріли, кожну ніч страшно, вдень ще так, ми щось робимо, двигаємось, а як ніч наступає – і вночі страшно”, — говорить Вікторія Грінка.
Кілька тижнів тому російський снаряд розірвався поблизу подвір’я Зінаїди Литвин, жінка розповіла: “Вирва оце тут була у зріст – якщо стати униз, так мене і не видно було б”.
Господиня в момент вибуху була на роботі, працює неподалік: “Коли почула вибух, вискочила на вулицю, а тут гриб великий чорний. Прибігла сюди – тут діти були, онуки мої. З цього вікна їх діставали, бо двері заклинило”.
Онуки двох і семи років випадково були в дальній від вибуху кімнаті, це їх врятувало, каже пані Зінаїда. Приміщення на іншому боці будинку майже зруйновані.
“Забор увесь, шифер весь полетів, сарай похилився теж. Коли був прильот, син якраз був у цьому сарайчику. Його балкою по голові вдарило, тоді він заскочив і зразу побіг дітей рятувать”, — згадує жінка.
Сусідні будинки теж пошкоджені, там є поранені і одна людина вбита, розповіла жінка:“Він коло двора був і коли прилетів Іскандер осколковий – осколками його побило, молодий хлопець. В той день було 5 прильотів. Перший був КАБ. На дорозі ще два було вибуха, ще четвертий був касетний вибух теж тут. І п’ятий вже Іскандером, о 21:30 вечора прилетів”.
Зараз пані Зінаїда живе у подруги і чекає акти про пошкодження. Жінка сподівається отримати допомогу на відновлення своєї оселі. У старостаті Суспільному повідомили, що одна з благодійних організацій пообіцяла поставити для цієї родини модульний будиночок або ж допоможуть встановити новий дах і пластикові вікна.
“Виїжджать… Тут в мене і робота, тут в мене і сім’я теж. Як виїжджати, то треба всім, а де той притулок шукати? Була спалена ця груша, вона викинула листя і он цвітуть квіточки. Навіть яблуня, яка он де лежить, і та викидає цвіт і починає цвісти. Була без листків, а це теж випустила листки і цвісти почала. Покалічене ж. Будемо сподіватися, що життя буде продовжуватись”, — ділиться Зінаїда Литвин.
Іван Безбородько живе в іншому селі Миколаївської громади. Каже, на початку вересня був масований обстріл, один з КАБів прилетів неподалік від подвір’я. Чоловік розповідає, що снаряд впав у болотисту землю у лісосмузі через дорогу. Пан Іван каже: якби не болото і лісосмуга, руйнувань було б значно більше.
“Осколки – аж у мене у дворі крила валялися. Побило шифер на хаті, на пристройці, вікна повилітали пластикові. Я був на зміні, а зі зміни прибіг додому, тому що вдома жінка, діти, онучата”, — згадує чоловік.
Тоді, каже пан Іван, відправив сім’ю в інше село, але через три дні вони повернулися. За допомогою громади пошкодження усунули: залатали дірки на даху, закрили вікна – і живуть далі.
Попри обстріли не готова залишити свою хату і Вікторія Грінка: “Ось як дня два назад, ось тут так низько їх штук 6 пройшло, так низько, що їх видно. Зупинилася, руки-ноги заніміли і все, з місця не здвинешся, став, стоїш і завмер”.
Чоловіка пані Вікторії нещодавно мобілізували, брат воює з першого дня вторгнення. Жінка живе у невеличкій мазанці, з господарства у неї дві собаки і семеро котів.
“Оце всі діти наші, теж нікуди від них не дінешся. На кого ти їх бросиш, кому вони нужні?А як будем тікать, так їх у мішок і з собою”, — говорить жінка про своїх тварин.
Пані Вікторія готується до зими, зараз зібрала моркву, каже, цьогорічний врожай набагато менший, ніж торішній. Час від часу підремонтовує хатинку, в якій живе останні два роки. Щось капітально перероблювати в будинку жінка не бачить сенсу, бо, каже, ніхто не знає, куди прилетить наступного разу.
“Дах є над головою, спати є на чому, їсти є що, не подохнемо, а хай все поки так і стоїть. Дай Бог, закінчиться війна, тоді вже будемо міняти, щось робити, а зараз що його робить, толку якого?”, — говорить жінка.
У випадку обстрілу ховатися ніде, іноді ховаються у сусідському погребі. Хоча, як каже сусідка, це ненадійне укриття.
Катерина Білокур народилася в 1941 році, розповідає, під час другої світової війни її немовлям ледь не забрали німці. Зараз, говорить, найбільше боїться за дітей і онуків: “Кожен день плачеш. По собі не плачеш, вже пережила, хоч і сьогодні хай вбивають, жалко отаких же ж. Та й син ще молодий, невістка. Я залізла ось позавчора, повиривала кой що, а воно бахкає, а воно летить. Дочка кричить: мама, тікай із садка, чого ти там лазиш. Що Бог, кажу, дасть. Повиривала. Прогнав син, вийшов, кричить: “Мамо, тікай!”.
Всі наші співрозмовники говорять: виїжджати з громади не збираються, багато з тих, хто виїхав раніше – повертаються.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ