Місто суму: чому ненавидять і люблять Суми
Існує декілька легенд, які пояснюють походження назви Сум. Одна з найменш популярних стверджує, що засновники міста у середині XVII ст. вигнані з власних домівок війною, поневіряючись сумували за рідними краями так, що їхнє переживання дало початок новому поселенню. Офіційна міська історіографія обрала іншу, більш оптимістичну версію. Вигнанці блукаючи лісами, віднайшли серед пагорбів три великі мисливські сумки із золотом і вирішивши, що то добрий знак – заснували на місці знахідки поселення. Саме ця версія відображена на міському гербі з XVIII ст. – три сумки із золотом, сумки, яких ніхто не бачив, але всі живуть з ілюзією знахідки.
Часом мені здається, що я можу бачити Суми лише крізь чорно-білі світлини. Дощ на криво покладену бруківку, порожні вулиці й коштовно оздоблені бані декількох соборів різних стилів, які уламками минулих епох пронизують байдуже небо, виглядаючи цілковитим непорозумінням на фоні сірих радянських і розцяцькованих пострадянських будов. Вони ніяк не поєднуються, однак їм випало співіснувати. Те ж саме можна сказати про стосунки міста та його мешканців – вони не поєднуються, однак їм випало співіснувати. Тут усі зайві один одному, але всі співіснують. Тут усім сумно, але всі знаходять сили вірити й любити.
Вміти навіювати сум – це не просто деталь для міста. Наше місто має мету – нагадувати. Кожному про своє, кожному – по-своєму. Нагадувати. Це не означає, що люди тут не здатні радіти, але радість тут уже колись була. Це не означає, що люди тут не здатні любити, але любов відшуміла й пішла за вітром. Це не означає, що тут не можна пережити ейфорії захоплення, але вона була відчута тут колись давно, дуже давно. Тут наче все існує в минулому часі. Місто переповнене вірою, радістю, любов’ю, надією, захопленням, але лише як спогадом. Так, це не означає, що тут немає інших емоцій за винятком смутку, але будь-яка емоція, яка виринає серед тутешніх тихих алей із кленів під пишними кронами – ледь вловимо несе на собі печать смутку. Із ним тут вірять, радіюють і люблять. Сум не є надокучливим. Він не поглинає цілком ніщо з вище наведеного – ні любові, ні радості, ні віри. Він лише насичує їх якимись додатковими барвами, які можливі у місті на узбіччі. Сум неможливо розпізнати не проживши тут достатньої кількості років, не полишивши це гарненьке місто й не повернувшись до нього знову. Ви не помітите його у дитячому галасі на чисельних майданчиках, у бризках фонтанів у центральній частині чи серед алей із кленовими деревами чи давніми, ветхими липами.
«Я ненавиджу це місто, бо воно мене не відпускає», – говорив мені один випадковий супутник у потязі, який роками жив за кордоном. Стосунки, погодьтеся, як у старих і обопільно втомлених коханців. Дійсно, любов тут нерідко справа звички, як і ненависть – її зворотній бік, і лише смуток постає у нескінченно різних відмінах, із безліччю яскравих відтінків, які здатні змусити забути про все інше.
Суми не знайшло себе у вирі історії. Місто засноване втікачами з Правобережжя, у той час, коли гриміла Хмельниччина, на місці руїн середньовічного городища – стертого з лиця землі ординцями ще у XIII ст., воно хотіло здобути козацькі вольності, а стало посміховиськом для Війська Запорізького, опинилося у статусі діри, заснованої боягузами та гречкосіями, у статусі імперської провінції, що для історії хапалася за кожного великого, що більш чи менш випадково проїздив тут.
Увірувавши у радянську візію «світлого майбутнього», місто оточило себе заводами, фабриками й комбінатами, перероблюючи м’ясо, заливаючи весь СРСР фарбою та ацетоном, виготовляючи взуття, сукно, електронні мікроскопи та безліч машин, аби потім все це перетворити на брухт і продати. І я не здивуюся, якщо в нашу істерично-технологічну добу із Сум спробують зліпити якусь «силіконову долину», аби потім її незаселеними будовами приваблювати шанувальників пост-апокаліптики. Прокляття й краса цього міста в тому, що воно постійно програє історії. Цвинтар поступу та могильний камінь над самоусвідомленням. «Сатира на слобожан»[1], здається, була написана самою Історією. Але це й робить його прекрасним – місто на узбіччі. Саме тут у А. Чехова виник задум «Вишневого саду», викорчувати, продати та поїхати – хіба це не про нас?! До речі, садиба авторитетних сумських лібералів Линтваревих, де письменник формував свій задум, стоїть поруйнованою пусткою. Здається, І. Бунін закидав А. Чехову, що той не знає російських садиб і та з п’єси постає неправдоподібно. Дійсно, адже ідеться там не про «російські» садиби. Втеча – саме її намагаються протиставити суму. Дія, яка кидає виклик емоції й програє, бо ми – сумчани, навіть осідаючи в інших містах і країнах, несемо цю печать на собі. Печаль у собі. Місто втрачених надій, у рамках декомунізації якого, все, за винятком кількох вуличок, слід зрівняти із землею. Вуличок, які лишилися натяками на ті часи, коли хвиля промислового перевороту тільки починала захоплювати хліборобське поселення у ХІХ ст.. Але вже тоді мандрівники з великих міст зауважували тут дух кінця світу.
Однак воно надто маленьке, щоби його можна було не любити й, водночас, надто знайоме, аби бути місцем в якому можливе щастя в усій повноті. Коли запитати у випадкових перехожих за що вони не люблять своє місто, то перелік відповідей майже цілком збігатиметься із переліком того, що людей дратує у власній країні: дріб’язковість чвар місцевої «еліти», погані дороги, кепська культурна інфраструктура, або ж корупція.
Любов же тут у кожного своя. Інколи вона проступає фантомним болем. Я прогулювався центральними вулицями на яких мені все видавалося зовсім не таким, яким його бачили інші. Мати показувала мені місце, де був будинок серед черешневого саду – біль і джерело не завжди зрозумілої для мене ностальгії нашої родини, знесений багато десятиліть тому, після чого ми були ув’язнені у багатоповерхівці спального району з переважно пролетарськими сусідами. На місці, де стояв будинок – тепер дорога, проходячи повз яку, мати показує мені розташування старої перукарні, де роками любив стригтися мій дід у перукарки Дусі. Проходячи повз міст над річкою, головне не дивитися у воду – поцвілу гладь над брудною та мілкою водоймою, що руйнує елегійну атмосферу довколишнього спокою. Автомобілі пролітають із гуркотом, який миттю зникає. За мостом – маєток колись відомого мільйонера-цукрозаводчика Харитоненка, темною примарою бовваніє у центрі. Олександр Олесь писав там свої сповнені жовчного сарказму новели, нудьгуючи в конторі (що показово – не вони створили йому ім’я в літературі). Згодом у тих будівлях розташовувалася лікарня, яку я добре знав. Медсестри з відділення, котрим керувала моя бабуся, виряджали мене «у лікаря»: з медичною маскою на обличчі, ковпаком на голові, у хірургічних рукавичках простував коридором заповненим кривими, перекошеними людьми на милицях і з костурами (поруч був кабінет травматолога), що з байдужістю, усміхом, здивуванням чи роздратуванням дивилися мені вслід. Широкі сходи, високі стелі й вікна, багато світла й терпкий запах ліків – таким із мого дитинства постає цей дім – тьмяне свідчення громіздкої та забутої величі старої буржуазії.
Тепер, коли я дивлюся на цю жахливу будівлю з облупленими стінами, бур’яном на дахах, здичавілими псами, що розучилися гавкати, мені складно повірити, що химерне непорозуміння переді мною й наївний спогад із моєї голови – одне й те ж саме. Лікарні тут давно немає, маєтком ніхто не опікується. До певної міри ця будівля втілює дитинство всіх нас, хто любив старі бруковані вулички, бо ненавидів свої спальні райони з бандами, «зборами» й грою «у фішки» на сходах під’їздів. Наше дитинство було непорозумінням. Ми – непорозуміння. І ніщо не засвідчує цього краще, за наше місто, за нашу безнадійну в своїй порочності любов до нього.
Джерело: https://krytyka.com/