Олені Воліній 94 роки. Вона — довгожителька села Нові Вирки. У рідному селі Олена Воліна переживала й історичні події 20 століття — Голодомор і Другу світову.

“Хорошого нічого не було. Їсти нічого було, Боже мій, конюшина ота голівка. Трошки підсмалимо. А так немає нічого. Ні хліба, немає нічого. Переживали дуже важко”, — згадує жінка період голодомору.

Далі переходить до розповіді про війну. “Ми ховалися, як могли… окопчики викопали, прикрили і все. А зараз такі окопчики ні… зараз люди по подвалах ховаються. Мадяри стояли, німці, але такої шкоди людям не робили, як зараз роблять росіяни. Тоді не робили так. Заберуть ганчірку якусь, пожалієшся, начальнику скажуть, а він: “Поїдь — принесіть”. Доживали, не зав’язатися немає в що, ні кофтинки надягти. Немає нічого. Важко було”, — говорить Олена Воліна.

Пенсіонерка розповідає, що протягом життя працювали на полях з картоплею, буряками, снопи носили. В Олени Воліної — двоє дітей — дочка і син. Також жінка має чотирьох онуків і чотирьох правнуків. Син навідує матір кожні вихідні, а от з донькою, говорить жінка, не бачилися давно. “Дочка живе в Росії. З 8 класу вчитися поїхала у Дніпро. Вчилася і направили її в Москву. І так вона живе там. З 8 класу поїхала. Не пускали. “Поїду і все”. Подружка її їхала. А тепер я не бачу її, а вона мене”, — ділиться жінка.

До пані Олени навідується соціальна працівниця Вікторія Череватенко. Жінка говорить, що пані Олена одна із найстарших підопічних: “В основному, говоримо. Вона дуже любить говорити. Постійно за дітей, за онуків згадує. Бідкається, що мало приїжджають. Така обстановка зараз, що мало хто сюди приїздить”, — говорить пані Вікторія.

Соцпрацівниця також додає:” У 94 роки я так розумію, що вона сама у будинку… це дуже складно. У неї мій графік робочий три рази на тиждень. Це понеділок, середа і четвер. Десь близько години я знаходжуся у неї, допомагаю, говорю”.

Пані Олена зізнається, справлятися самій з кожним роком все важче. Та й людей у селі, з ким можна просто поспілкуватися, лишилося небагато. “Я от стану, наче не болить у мене нічого і піду, думаю. Іду… я кроку не пройшла, падаю з усіх ніг. Я вся побита. Лоб весь побитий, зашивали. А підлогу і пробивала… не доведи Господь. Нікому не сказати, ні пожалітися, не попросити. От Віта робить, вона ж ходить, то водички принесе. Робота ж. Я мучуся, переживаю, плачу вдень і вночі, ну чого його так. Не дай Боже, отак залишатися… нікуди притулитися”, — жаліється пенсіонерка.

Олена Воліна любить дивитися фотографії із сімейного альбому: світлини дітей, онуків, свої із чоловіком та зізнається, нині найбільше мріє дожити до перемоги України.

suspilne.media

Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ

Читайте нас також в ІНСТАГРАМ

Поділитися в соціальних мережах