“Молимося, щоб якнайшвидше добили наш будинок”: історія Сергія Стеценка з Хотіні
Житель Хотіні 69-річний Сергій Стеценко разом із дружиною переїхав до Сум. Своє житло вони залишили після обстрілів, будинок нині непридатний для проживання. Свою історію розповіли Українському радіо Суми.
Родом подружжя із села Ободи Білопільської громади. Після одруження у 1993 році переїхали жити в Хотінь. Там побудували будинок, народили сина, пропрацювали у місцевій лікарні. У селі були усі умови для комфортного проживання – школа, дитячий садочок, магазини, лікарня, працювали сільгосппідприємства. Облаштувалися й чудово жили допоки не розпочалося повномасштабне вторгнення.
24 лютого 2022 року о 4 ранку спали, розповідає чоловік. За вікном почали роздаватися дивні й гучні звуки й вибухи. Бо будинок пана Сергія знаходився поруч з місцевим підприємством, на якому час від часу посеред ночі було дуже гучно, оскільки люди там працювали постійно, вирішили, що щось відбувається саме там. Але коли Сергій вийшов на поріг, почув страшні вибухи. Летіли снаряди, все бахкало, гриміло. Почали, каже телефонувати рідні та друзі з Харкова, що їх також бомблять. Коли ледь розвиднілося побачили, що йдуть селом танки.
Їх була незліченна кількість.
Спершу Сергію хотілося сподіватися, що це наша українська техніка, яку можливо переганяли з позиції на позицію. Але літери Z дали чітке розуміння, що це російська техніка.
“Їх було настільки багато, що вони безкінечним потоком йшли через село, напевно годин 3-4. Спершу вони пройшли в один бік, потім повернулися назад. Так відбувалося продовж перших 5-7 днів, каже чоловік”, — сказав Сергій.
Жодної думки про виїзд з села тоді не було. Родина сподівалася, що це дуже швидко закінчиться.
Але час ішов, минав рік за роком, війна не припинялася. Люди в селі приловчилися жити в умовах війни. Спершу вибухи були гучними, але більш-менш далекими, десь на позиціях, каже чоловік. В селі були влучання, але не так часто і не так критично. Якщо щось було пошкоджено його відразу намагалися полагодити, відремонтувати. Іноді у сусідніх селах перебивали лінії електропередач, але і їх відновлювали.
Восени 2022 року обстріли села стали набагато частішими. Тиждень через тиждень. Вже руйнувалися будинки, було поранено не одну людину. А от коли у 2025 році розпочалися наступи на Біловоди, Юнаківку, Кіндратівку почало значно діставатися й Хотіні. Летіло усе: бомби, снаряди, село було під постійним, шквальним вогнем майже цілодобово.
Сергію з дружиною майже не розмірковуючи усе кидати і втікати.
“Ми залишили усе в будинку, в гаражі, кинули усе господарство, взяли лише документи і декілька речей, сіли у автівку і поїхали до сина у Суми”, — каже пан Сергій.
У Хотіні пан Сергій з дружиною працювали у місцевій лікарні. Він водієм, вона санітаркою. Згодом дружина пішла на пенсію і родина вирішила, що прийшов час пожити для себе. Але не сталося, як бажалося.
На сьогодні немає жодної хвилини, щоб Хотінь не обстрілювалася. Будинок Сергія знаходиться на пагорбі ближче до села Кіндратівка, а отже ближче й до лінії кордону.
Будинок розбитий. Немає даху, вибиті вікна та двері, значно пошкоджені стіни. Бо ремонтувати чи хоча б накрити будинок плівкою, через масовані обстріли не було змоги, він затік від дощів, майже зруйнувався. Вулиця на якій проживав пан Сергій на 70% знищена. Повертатися вже немає куди. У селі відсутнє усе: газ, вода, світло, усі комунікації, відсутня будь-яка можливість проживання.
Після того як пан Сергій з дружиною виїхали з Хотіні, він ще декілька разів туди повертався, щоб забрати хоч якісь речі. Останнього разу їздив з «Білими янголами», але каже там вже нічого не залишилося. Усі замки зламані, усе розкидано й розбито, у будинку вже нічого немає.
Сум і відчай, що вже ніколи й нічого не повернути – ні будинку, ні колишнього життя. Ніхто ніколи й подумати не міг, що таке може статися.
У Сумах пан Сергій разом з дружиною проживає з сином у квартирі невістки. Але діти збираються виїздити з Сум, а тому йому з дружиною доведеться шукати собі житло. Винаймати квартиру в місті дуже дорого. Пенсії у 3 тисячі не вистачає. А тому, каже чоловік влаштувався на роботу. У свої 69 працює водієм, за мінімальну заробітну плату.
Як складеться життя далі пан Сергій не знає й нічого не планує. Будинок його напівзруйнований, а отже компенсацію за нього отримати він наразі не може. Вони з дружиною моляться, щоб його якнайшвидше таки зруйнували вщент, щоб отримати компенсаційні кошти.
«Сьогодні живемо, а завтра хто знає, як воно буде», — каже пан Сергій. Повертатися, каже немає куди, а тому єдина надія, що все ж таки компенсацію отримають і придбають житло.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ