Історії АТО: дівчина із позивним “Чубчик”

Розмову з санінструктором медичного пункту 16 окремого мотопіхотного батальйону, старшим солдатом Альоною Бабич я починала кілька разів, хоч і живемо поруч. До медпункту постійно приходять за допомогою: то перев’язати, то температуру поміряти, то ліки взяти. А ще потрібно постійно слухати радіостанцію. Особливо у час, коли йдуть обстріли наших позицій. У будь-яку секунду може поступити сигнал. Так було і в день розмови, 19 серпня, на свято Преображення Господнього: обстріли почалися ще рано-вранці (що дуже рідко буває, зазвичай гасити починають звечора).

Глухівчанка Альона Бабич після закінчення з відзнакою Глухівського медичного училища працювала в Будищанському психоневрологічному диспансері. У листопаді минулого року пішла на службу в 16 окремий мотопіхотний батальйон. Згадує, як у перший день, коли прийшла на службу в частину, хтось згадав слова з пісні «Такого волчонка любила девчонка, хорошая девочка Чубчик Аленка…» Так одразу вирішили з позивним – «Чубчик».

Дівчина розповідає, що військова справа приваблювала її ще з дитинства: форма, зброя і таке інше… А тут ще й медична освіта. А на війні медики завжди потрібні. Крім того, батько та дід Альони були військовими, тож дівчина продовжила справу родини. До речі, рідні застерігали, попереджали про важкість, небезпеку, але вона тоді не усвідомлювала, казала: «Я хочу, значить – піду!» Так, твердо стоячи на своїй позиції, і в армію пішла, і на війну поїхала.

– Коли почула перші обстріли, серце йокало, дуже переживала, чи упораюсь, відразу збирала сумку і чекала, – розказує про перші дні перебування в зоні АТО Альона та згадує перший виїзд на позицію. – Це було 5 серпня.   Обстрілювали з АГС. З радіостанції почули перехват про обстановку 4.5.3. та двох червоних. Серце почало калатати. Швидко зібралися, і тільки в машині отримали повідомлення безпосередньо для нас. Та ми вже були в дорозі. На позиції знаходились два поранених в пах, руки та голову тяжкої та середньої складності. Чесно, спершу і руки трусилися, та прийшлося змусити свої емоції відійти на задній план. Зробила все, що треба. І відвезли поранених до госпіталю. Лікарі там сказали, що я все зробила правильно. Тільки тоді мені стало легше.

Одного дня до медпункту доставили військового з судомами. Надаючи йому допомогу, Альона чує сигнал про пораненого на передній лінії. Треба летіти туди. У хлопця куля зачепила ногу. Після першої допомоги доставили бійця в госпіталь. Повернулися о 4 ранку, а вже о 8 треба було знову везти хворих у госпіталь. А якось привезли до медпункту дівчину з-під обстрілу – біля неї розірвався снаряд. Після огляду санінструктор зрозуміла, що подругу контузило… І це не всі випадки, коли старший солдат Альона Бабич так само, ризикуючи своїм життям, як і її побратими, виїжджає на передок, коли від її вправності та професіоналізму залежить здоров’я, а часом і життя бійців, коли вона так само відчуває страх та хвилювання, схиляючись над пораненими. Тому без допомоги тут ніяк.

Є у Альони помічник – водій-санітар старший солдат Андрій Квітка, якого дівчина дружньо називає «Квіточка».
– Дуже допомагає… Завжди їде максимально швидко, як цього дозволяють тутешні вщент розбиті дороги. Цікавиться станом поранених, дуже переживає… Якщо треба, і замість сирени з вікна кричати буде, щоб машину пропустили. А скільки власних коштів Андрій вклав у автомобіль!… Він – молодець, – розказує Альона не про колегу, а про друга.

Під час розмови сигнали з радіостанції не замовкають. І на кожен звук «Чубчик» здригається, притихає і повторює: «О Господи, хоч би все було нормально!».

Сигнал, що сповіщав про обстріл важким озброєнням і одного пораненого, ми почули, тільки-но закінчили інтерв’ю. Дівчина стрибнула в чергову машину і полетіла на передову позицію.

Світлана Халімоненко, 16 ОМПБ

https://gazeta-nedelya.info/