Соцпрацівниця з Білопільщини: “Завжди поспішаю до своїх стареньких на допомогу”
Понад десять років обслуговує своїх підопічних у Ворожбі соціальна робітниця Наталія Петрівна Чувакова.
«Чудова, активна, талановита жінка, яка завжди сумлінно виконує свою роботу, постійно бере участь у всіх заходах, що проводить Територіальний центр соціального обслуговування», – так говорить про неї керівництво Терцентру.
Наш телефонний дзвінок застав жінку якраз у той момент, коли вона їхала від однієї підопічної до іншої, але навіть у цей короткий проміжок часу пані Наталія змогла виділити кілька хвилин, аби поспілкуватися з нами, розповісти про себе, своє життя, роботу, а також отримати наші щирі вітання! Адже саме того дня, 1 листопада, Наталія Петрівна відзначала свій день народження.
Народилася пані Наталія у Ворожбі в 1963 році. Батько працював у вагонному депо, матуся виховувала вдома дітей.
– Мамі не довелося працювати, бо сім’я в нас була велика, окрім мене, ще п’ятеро дітей – мої братики й сестрички… Коли я виросла та вийшла заміж, влаштувалася на роботу в дитячий садок «Дюймовочка», що на «Сільгосптехніці». Там пропрацювала нянею 21 рік. А пізніше пішла працювати листоношею. Шість років носила пошту на Ліски та Мухівку. Дуже незручно було повертатися після роботи додому, на Климівку, тому згодом вирішила змінити роботу. І ось уже одинадцятий рік працюю соціальним робітником у Ворожбі.
На сьогодні маю десять підопічних: бабусі й дідусі від 70 років і старші. Щоразу треба і продуктів їм привезти, і ліки купити, принести води та дров, в хаті поприбирати, на подвір’ї лад навести та й на город зазирнути.
– Скільки ж кілометрів Ви долаєте, щоб об’їхати всіх своїх підопічних?
– Кілометрів 25-26 – це як факт. Адже живуть мої старенькі і на Климівці, і на вулицях Покровській, Перемоги, Центральній, Шевченка та інших. Добрими помічниками для нас, соцробітників, є велосипеди, які нам видали у терцентрі. Тож за це – велика подяка нашій керівниці Наталії Василівні.
– Чи завжди і з усіма підопічними вдається знаходити спільну мову? Адже старенькі люди часто бувають своєрідні, з різною вдачею, уподобаннями…
Сьогодні Наталія Петрівна живе сама… Минуло шість років, як не стало поруч її чоловіка Миколи Володимировича, немає на цьому світі і її старшого сина Сергія.
– Найрідніші для мене люди – моя донечка Іринка та 9-річна внучка Оксанка, які живуть у Сумах. І вони до мене приїжджають, і я їжджу до них у гості, ось і днями була в Сумах. Накупила гостинців, подарунків та й поїхала вітати свою Оксанку. Вона в мене займається аеробікою, нещодавно виборола друге місце в черговому конкурсі!
– Чи маєте якісь захоплення для відпочинку? Чи знаходите на них час?
– Поки працювала у дитячому садочку, мала час і шити, і вишивати, і плести… Часто, бувало, увімкну телевізор і за вечір уже й шкарпетки чи рукавички є. А зараз втомлююся, тож хочеться просто відпочити. Хіба що іноді сяду шкарпетки сплету чи штани якісь підлатаю. Хоча навіть зараз люблю копирсатися на городі, вирощую квіти. Маю їх багато і на подвір’ї, і в оселі.
Хоч і важко буває, але робота мені подобається. Щодня поспішаю до своїх стареньких на допомогу, знаючи, що кожен із них мене чекає з нетерпінням, бо, окрім прямих обов’язків, які я повинна виконати, кожному ж хочеться поговорити, поділитися своїми радощами та болем, розповісти щось цікаве. А я за характером така людина, що завжди вислухаю і розмову підтримаю. А як же інакше? Саме для цього ми і працюємо у такій сфері…
З нагоди свята вітаю всіх своїх колег! Будьмо чуйними, щирими, добрими і милосердними. Поруч із нами – так багато людей, які потребують підтримки, уваги і допомоги. І ми з вами можемо їм усе це дати, бо це – наше з вами покликання. Тож нехай щастя, що ви даруєте людям, обов’язково повертається сторицею і надихає на нові добрі справи.
Джерело: bilopillia.city