Сумський біатлоніст Богдан Цимбал: “Мені є для кого жити”
Богдан Цимбал з Сумщини – один з тих біатлоністів, на яких буде триматися наша збірна у найближчі роки. Це дуже позитивний хлопець із сонячною посмішкою, завжди готовий до спілкування, хоч якою б важкою не була гонка.
Богдан зустрів війну у Чернігові, місті, якому недаремно присвоєно звання міста-героя. Тож з ним першим хотілося поговорити про те, як після всього пережитого він входив в сезон, як себе почуває, про що думає. Після індивідуальної гонки запропонувала йому поговорити, подумала, чому б не написати щось тепле, душевне, про родину та маленького синочка… Та після розмови, після того, як побачила очі цього зовсім молодого чоловіка, почула його історію, пропало бажання щось придумувати, прикрашати, шукати епітети… Тож пропоную вашій увазі бесіду з Богданом Цимбалом, без скорочень, прикрас, журналістських «прийомчиків». Це реальна історія українського біатлоніста, розказана для biathlon.com.ua:
– Богдане, ви пам’ятаєте ранок 24 лютого, як дізналися про війну?
– Звичайно, пам’ятаю. Ми повернулися з Китаю, і в Києві мав бути захід, на який ми їхали втрьох: я, Ірина Петренко та Артем Прима. Ми виїжджали з Чернігова 24 лютого о 4.30 ранку, з нами їхала ще моя кума Аня. Я був за кермом, хлопці спали, а Аня сиділа поруч і в інтернеті новини дивилася. Їдемо ми, їдемо, і тут вона мені й каже: «Богдане, війна почалася. Київ бомблять». Я, звичайно, не повірив, де бомблять, якщо ми вже майже під Києвом, довкола тихо та спокійно. Вона читає мені повідомлення свого друга з Києва, де він каже, що біля його будинку «снаряд прилетів». Ми вже під’їхали до Броварів, зупинилися на заправці, я туди, питаю… і мені кажуть: «Почалася війна». Ми розвернулися і швидко поїхали додому. Такий у нас був ранок 24-го. Подзвонив по дорозі дружині, говорю: «Настя, спокійно, без паніки, почалася війна, набирай у каністри воду, я скоро буду».
– Що для вас було в ті дні найстрашнішим?
– Найбільше було страшно за дитину, сину ще й місяця не було, як усе це почалося. Це найстрашніше, і ти не знаєш чого чекати. Там така орда лізла, закидала нас бомбами, мінами, снарядами. Все це може прилетіти до тебе в дім, до сусідів… Перші три дні ми були в себе вдома, а потім переїхали до батьків Насті, і там ще три дні були. Ми живемо ближче до центру, і на той момент там було тихіше, а батьки дружини живуть на околиці, де потім люди пекло пережили. Але ми вже цього не застали, бо поїхали. Дуже пощастило, що змогли виїхати вчасно, адже того ж дня росіяни взяли село Ягідне, через яке ми виїжджали. Дуже пощастило. Батьки дружини мені тоді сказали, що вони не поїдуть, а в мене своя сім’я, маленька дитина, я сам маю вирішити, як краще вчинити. Я вирішив їхати, хоча було страшнувато, адже ми не знали, що буде дорогою.
– Куди подалися?
– Ми одразу поїхали на Тернопіль. Звісно, за добу не подолали таку дорогу. Зупинилися у Вінниці у чужих людей: у знайомих моїх знайомих. Я не знав їх, вони мене. Але вони нас прийняли, а коли ми намагалися їм віддячити, сказали: «Давайте не будемо про гроші. Ми розуміємо ситуацію…».
У тому будинку, де ми зупинилися, працював котел і дружина кожні півгодини прокидалася, коли котел починав працювати: «Богдан, чуєш, літак летить…». Я її заспокоював… і так усю ніч. І перший тиждень у Тернополі нас кожен звук лякав. Виходимо з дитиною погуляти, літак летить… “Фуух, це наш, слава Богу”. Добре, що дитина була зовсім маленька, син майже увесь час спав, він лише починав пізнавати цей світ, ще не знав, що таке сидіти чи стояти…
– А вже став дитиною війни.
– Так, але я не цього бажав своїй дитині.
– Де зараз ваші батьки?
– Настіни залишилися у Чернігові, вони залишалися у місті від початку і до сьогодні, а мої – у Сумах. Там було спокійніше. Правда, колони російської техніки ходили величезні. Батьки живуть на околиці міста, і якось вони спостерігали з біноклем годину, як їхала ворожа техніка. Безперервно годину їхала колона, уявляєте, скільки там їх було? Та в Сумах було спокійніше, були, звичайно, прильоти, але не порівняти все це з тим, що переживав на той час Чернігів. Не можна навіть порівнювати, особливо з тим, що пережили Настіни батьки. Коли не було світла, води. Коли вони збирали дощову воду… Вийшло, що після нашого від’їзду вони опинилися у «сірій» зоні, тобто: ні наші, ні росіяни. Це жахливо, що вони там пережили. Я дуже радий, що батьки змогли все подолати і залишилися живими, слава Богу. І будинок залишився майже цілим. Наш будинок в Чернігові теж залишився цілим. Переживав, щоб все вціліло. Насті кажу: «Є у нас будинок, гараж із машиною. Тож якщо й судилося, щоби прилетіло, хай краще в гараж, машина – то таке. А де потім жити з дитиною, якщо щось станеться».
– На початку війни ніхто не думав про новий сезон. А ось трохи пізніше, коли почали говорити про необхідність присутності українців на змаганнях з біатлону, чи були думки, що все це не на часі, особливо після всього пережитого?
– Я не вагався. Треба було їхати та боротися. Якщо ми не йдемо на фронт захищати країну, то треба іншим, доступним для нас способом, представляти Україну у світі. Потрібно займатися своєю справою, тим, що в тебе виходить найкраще. Так, ми цього року не такі сильні, як минулого. Коли показували добрі результати, особливо в естафеті. Та й лідери команди захворіли, Дмитро операцію переніс. Але ми все одно дуже стараємось. Ось, наприклад, сьогоднішній старт був дуже добрим, усі хлопці боролися до останнього метра дистанції. (прим. автора: розмова відбулася після індивідуальної гонки у Рупольдінгу). Дуже добрий старт. Звичайно, у Поклюці було, відверто кажучи, все погано. Але нічого страшного, в усіх бувають погані старти, а ми не роботи – живі люди. Постійно думаємо, що там удома. Я залишив дружину з маленькою дитиною у Чернігові та постійно переживаю, що і як там. Раптом знову з боку Білорусі почнуть лізти… і ти такий… що робити?
– Коли розмовляєш з нашими хлопцями, запитуєш: як ви збираєтеся на старти, не думаєте про те, що вдома. Як правило, чуєш у відповідь: ми ж професіонали, вміємо абстрагуватися, відсувати убік непотрібні зараз думки. І все ж, як не думати про рідних, близьких, друзів, які перебувають у реальній небезпеці. Звичайно, під час гонки спортсмен думає тільки про неї, але коли змагання закінчилося, і ти залишаєшся віч-на-віч зі своїми думками і переживаннями, коли тебе ламає від того, що ти не в змозі вплинути або допомогти в разі чого… як це впливає на роботу в цілому, на самопочуття, настрій?
– Знаєте, тут ще й річ в іншому. Дивіться, ми так і не закінчили минулий сезон нормально, а це дуже важливо у спорті вищих досягнень. Повернулися з Олімпіади, і почалася війна, що я міг тоді робити, як підтримувати форму з дитиною у підвалі, а тоді не можна було через обстріл навіть вийти.
– Так, пам’ятаю фото, на якому ви з дитинкою у підвалі.
– Мені сестра двоюрідна зателефонувала, сказала, що всі соцмережі облетіло моє фото із сином. Не про таку славу я мріяв. Так от, ти не закінчив нормально, як належить сезон, і ти в нього нормально і не увійшов. Я дуже вдячний IBU за допомогу. Вони нам організували збори, це дуже приємно, і це великий внесок у наш спорт, бо ми не виїжджали без цієї допомоги за кордон. Дякую і державі за те, що нас розуміють, випускають за кордон на змагання. Ми можемо тренуватись. Працювати. Нехай не так, як раніше, але можемо це робити.
Звичайно, раніше ми прокидалися: в телефончик, інстаграмчик, дружині «доброго ранку»… А зараз у новини одразу: що й куди прилетіло, де були обстріли, як у Чернігові, Сумах, Києві… життя дуже змінилося. Багато знайомих та друзів там, на передовій, служать, переживаєш, звичайно, все це складно.
– Кожна людина по-своєму справляється з вантажем усередині. Як ти це робиш?
– У мене є дружина та дитина, мені є для кого жити та старатися. Поки що не дуже виходить (посміхається), але я намагаюся. Найбільший мотиватор для мене зараз – це моя дитина. Для нього хочеться щось робити, чогось домагатися.
– Син теж піде у біатлон?
– Я така людина, що мені не принципово, чим займатиметься син, хоч би ким він був, та хоч простим робітником, головне, щоб він любив свою справу. Якщо спорт, то спорт. Буду з раннього дитинства його привчати до спорту. Я поки що не планую прощатися із біатлоном, ще побігаю. Звичайно, що він буде зі мною. Планую його на збори, коли можна буде, брати. Ось, думаю, якщо навесні, дасть Бог, все буде нормально, братиму його із собою… у візок і побігли. Дитину треба привчати до спорту якомога раніше. Мене теж із дитинства до нього привчали. І я радий цьому.
– Чи є у вашому житті авторитети?
– Так, звичайно, мій батько, Настін батько, мій хрещений, який зараз на фронті. Чому мій батько? Це зрозуміло: високий авторитет із самого дитинства і до кінця. А ось Настін тато… Він дуже сміливий чоловік, нічого не боявся. Навіть коли сильні обстріли були. Він годував собак, ходив до сусідів, комусь допомагав. Він реально врятував тоді багато людей. І це заслуговує на повагу.
– А є мрія, не пов’язана зі спортом?
– Хочу бути гарним прикладом у всьому для свого сина. Хочу бути для нього справжнім авторитетом.
Ганна Осолодкіна, з Рупольдінгу
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ