Відкрив реберню після 28 років військової служби: історія жителя Кролевця
Майже 30 років Сергій Краснопольський присвятив військовій службі. Під час повномасштабної війни чоловік травмував спину та частково втратив рухливість стопи. Сергій згадує втрати товаришів, постійні обстріли та страх за родину, коли доньку доводилося вивозити з небезпечних зон. За його словами, пережите під час служби вплинуло на подальше життя, але він вирішив відкрити власний бізнес.
Після 28 років військової служби Сергій Краснопольський відкрив власний бізнес у Кролевці на Сумщині.
Чоловік починав зі строкової служби у роті почесної варти, працював у Державній прикордонній службі, брав участь в АТО/ООС. Після початку повномасштабного вторгнення став на захист України.
Нині Сергій на пенсії, але каже: часто згадує шлях, який йому довелося пройти.
“З першого дня я був на зміні, якраз у місті Дружба очолював її. У складі своєї зміни ми виїхали на власному автотранспорті, за свій кошт, воювати. Не маючи при собі жодного бронежилета й жодної каски, ми отримали бронежилети та каски вже після повернення на Сумщину — після того, як відігнали їх від Чернігова та із Сумщини. Це було приблизно через півтора місяця — тільки тоді з’явився хоча б якийсь захист. А до цього були втрати: загинули хлопці, були поранені. Біля мене розірвався заряд із «Граду». Буквально за п’ять—шість метрів від мене загинув мій товариш, який також був на такій самій посаді. Декілька, скажімо так, отримали поранення”, — сказав Сергій Краснопольський.
На третій день повномасштабного вторгнення Сергій тримав оборону Чернігова. Туди його підрозділ перекинули із Сумського напрямку.
Під час бойових дій чоловік отримав непряме поранення — вибухова хвиля уразила кістку тазу.
“У мене відібрало ногу, я не міг вставати — були дуже-дуже сильні болі. Але це виявилися хребцеві грижі, які мені в терміновому порядку прооперували. Проте трохи передержали, бо довго не могли вийти з позиції. Через це й передержали, і нині в мене повне оніміння стопи, яке вже не повернеться. Я переніс дві операції в Києві на хребті, і ще одну — на нижній його частині, на куприку. Це дуже вплинуло на стан здоров’я. Мені не можна робити підйоми, різкі рухи теж заборонені. Ну і дуже-дуже сильні болі — як на погоду, так і постійно дається взнаки спина”, — сказав Сергій.
Він розповів, що із часом травма призвела до ускладнень і руйнування частини кістки. Поранення стало початком тривалих проблем зі здоров’ям, із якими військовий бореться й нині. До квітня минулого року чоловік залишався у війську.
У першій дні війни, згадує Сергій, переймався не за себе, а за родину. Донька спочатку жила у чужих людей у Кременчуці, згодом — у Києві. Тим часом захисники тримали оборону Чернігівщини без відпочинку. Сергій із вдячністю згадує місцевих жителів.
“Дітвора років 17–18 під обстрілами бігала, підносила нам якийсь суп, щось гаряче. Ми там були як одна дружна сім’я з місцевими — допомагали одне одному. Фактично в нас узагалі не було там ні місця для перебування, ні їжі — усе це забезпечували лише жителі. Але наші неблагополучні сусіди порахували, де ми перебуваємо, побачили ці кухні — і все розбомбили, усе вщент. Після цього до нас уже нічого не могли підвести. Далі ми виживали тим, що бачили й де що могли знайти. А після цього ми продовжили службу вже на Сумському напрямку”, — сказав Сергій Краснопольський.
Понад десять років тому Сергій почав думати про власну справу, усвідомлюючи, що після завершення служби доведеться повертатися до цивільного життя. Він прагнув відкрити заклад, якого раніше в місті не було. Після звільнення зі служби чоловік пройшов навчання, а нині відкрив власну реберню.
“Надихала дружина, надихала донька, підказували, пропонували цікаві ідеї. У нас у перший день було приблизно 180 людей, яких ми обслужили. Другого дня — десь 164 людини. Була черга з інших місць — щоб ви розуміли, люди стояли під вікнами”.
У перші дні роботи, пригадує Сергій, заклад став не лише місцем, де можна поїсти, а перетворився на простір нових знайомств і спілкування.
“На другий день була ще така цікава історія: усі столи були зайняті, але залишалися стільці, табуретки. Приїжджала, наприклад, компанія з п’яти-шести людей, вони хотіли сісти, але місць не було. Ми доставляли стільці, і вони сідали за столи з іншими людьми. Так знайомилися, підсаджувалися до тих, хто був з іншого міста. Нас це дуже здивувало — було так тепло: вони потім знайомилися, випивали келих вина, спілкувалися, сиділи разом. Це було досить цікаво й дуже по-людськи тепло”, — сказав Сергій Краснопольський.
Нині до закладу приїжджають відвідувачі з різних областей України, а також із навколишніх сіл, розповідає Сергій. Далі планує розвивати справу й надалі.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ