Волонтерять усі: історія сім’ї Смик із Глухівщини
Немає особливого секрету в тому, що “воєнний” ресурс українських сіл не такий вже великий. Технікою не поділишся, бо із найрозповсюдженішої – старий тракторець, а чи й просто кінь у хліві. На статки теж не великі ставки, бо всі ж знають, які доходи від проданого молока чи пенсії. Хоча і ними вже багато хто поділився з нашою армією.
Але є щось більше в наших селах. Це багатство, яке не виміряєш нічим. Це те щире, вічне, українське, на чому тримаємось віками. І свідченням тому – ось ці дуже прості, але до щему зворушливі історії.
Олександр Смик родом з Яструбщини. Його шлях до волонтерства почався ще до війни – позитивним прикладом став непосидючий Олександр Мірошниченко, що прищеплював городянам культуру сортування сміття. Кипуча енергія Сашка зіграла тут свою позитивну роль, ставши стартом від гідних вчинків до великої справи.
А потім, як в книжковому сюжеті, була війна… Тільки вона відбувається прямо зараз і ми є свідками цих трагічних подій. Напередодні повномасштабного вторгнення, а саме 23 лютого Олександр повернувся додому з Норвегії. Там він майстрував середньовічні кораблі за технологіями та інструментами, що використовували в давнину. Один з таких човнів, який будував Саша, вже скоро відправиться у євротур.
В перші ж дні наступу чоловік разом з батьками почав плести маскувальні сітки. До справи долучилися й односельці. Всі просто робили те, що вміють. І ділилися тим, що мають.
“Для армії передавали, що могли”, – розповів чоловік. Потім сім`єю почали робити окопні свічки.
Батьки Олександра – вчителі в Уланівській школі, яку ворожим прицільним ударом зруйнували. Мама, Віра Олександрівна – педагог початкових класів, а батько – Олександр Михайлович – математики. Ось і тепер, разом із сином вони волонтерять безупинно. Підключилися до справи й батьки коханої дівчини.
Сестра чоловіка, Анастасія, вже понад десять років мешкає у Норвегії. Там вона організувала потужний волонтерський хаб, де збирають гуманітарну допомогу цивільним і військовим. Жінка активно допомагає інтегруватися переселенцям з рідної України. Окрім цього, через брак воску, Анастасія почала переправляти матеріал для виготовлення окопних свічок братові. Згодом поштою стала надсилати одяг, взуття, спальні мішки, каремати, саперні лопати, тощо.
Все це герой статті сортував і відвозив волонтерам Ірині Барановій та Світлані Бутко. Речами допомагає та підтримує нужденних, доставляє необхідне захисникам, молиться з ними про Божу опіку.
На додаток у селі встановили скриньку для смаколиків армії – всі охоче діляться тим, що в них є, бо впевнені, що інакше не можна. Потім передають назбиране хлопцям на фронт.
Нині ж яструбчани готуються до посівної, беруться до роботи в полі. Розуміють, що за кілька місяців на цей врожай багато хто чекатиме. Сашко говорить, що роблять родиною те, що мусять.
Тих, хто готовий віддати останнє для перемоги – тисячі у наших селах. Трудяться на городах, печуть пиріжки, доглядають худобу, розселяють в своїх хатах біженців, збирають гроші і одяг для тих, хто його потребує… Так працює наш надійний тил.
20 квітня людство висловлює вдячність людям доброї волі, які знайшли у собі сили робити добрі справи, зовсім не вимагаючи нічого натомість. Але ми дякуємо кожному волонтеру за нелегку працю. Незважаючи на виснаження й емоційну втому, наші волонтери продовжують свою роботу, адже завдяки їхній підтримці, на Сході нашої країни воює не тільки зброя – воює український дух, який неможливо здолати!
Дякуємо!
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ