“Ми граємо в цю рулетку”. Як працює ферма під обстрілами на кордоні Сумщини
Як одне з прикордонних господарств Сумського району влаштувало свою роботу під час повномасштабної війни та з якими викликами стикається щодня – дізнавались кореспонденти Суспільного.
Пані Юлія працює дояркою на фермі за кілька кілометрів від кордону. Розповідає, що обстріли настільки часті, що до них вже звикли.
“Як обстріли – стараємося становитися там, де стінки, щоб не було ні вікон, нічого”, пояснює працівниця ферми Юлія.
Корови дояться, як завжди, каже жінка, але під час обстрілу молока може бути менше.
“Вони дуже налякані. Особливо ті, як у третій сарай попало, тоді ті, що залишилися, стали лякливі. Як тільки який звук – вони одразу тремтять”, – каже Юлія.
У третьому сараї були найкращі корови, від прямого влучання снаряда частина з них загинула, розповідає керівник агрофірми.
“Попала міна у високопродуктивну групу, де корови давали від 40 до 45 літрів молока в день. 27 загинуло зразу”, – говорить заступник директора агрофірми Олександр.
Одне зі складських приміщень пошкоджене внаслідок обстрілів, додає Олександр.
“Добре, що хоч сіно залишилось. Побиті тюки, там осколків в них дуже багато. Ну добре, хоч сіно не згоріло. А до цього в нас 500 тонн соломи згоріло, летіла міна фугасна”, – пояснює чоловік.
За словами пана Олександра, збитки з початку вторгнення мільйонні: на відновленні поголів’я, кормів, будівель. Проте господарство продовжує працювати й майже ніхто з працівників не звільнився.
“В оцей трудний період вони навіть за заробітну плату не питають в мене, на підйом заробітної плати. Вони працюють – і все. Ото ми так граємо в цю рулетку, не знаючи, куди воно прилетить, звідки воно прилетить. Ми чуємо навіть вихід їхній – і через 2-3 секунди воно вже в нас”, – каже заступник директора агрофірми.
“Коли чуєш, що через нас летить кудись далі, то більш спокійно. Коли вже сюди, до нас – боїшся. А що робити? Працювати треба, жити треба”, – розповідає інша працівниця ферми, тваринниця Юлія.
В агрофірмі працюють люди із сусідніх населених пунктів. Пані Юлія їздить тричі на день із села, яке розташоване за сотню метрів від Росії.
“Вона в мене в городах. Я на город виходжу – й мені видно. День пройшов – і думаєш: а що завтра буде? Або спати лягаєш і думаєш: чи ти встанеш, чи не встанеш? Я сама з Росії. Я тут живу вже 24 роки Позалишалися ж там і двоюрідні. Ну як це, вони прийдуть і будуть стояти, дивитися і думати: чи стріляти, чи не стріляти. Я оцієї війни не розумію”, – говорить Юлія.
На території ферми є фруктовий сад. Пан Олександр розповідає, що тут навмисно не скошують жовті кульбабки, збираються висадити ще блакитні квіти, щоб з ворожих дронів було видно.
“Щоб вони бачили, що Україна наша процвітає”, – зазначає Олександр.
