Микола Чеботарьов із Великої Писарівки повернувся з російського полону
У День Незалежності України 24 серпня троє жителів Сумської області повернулися додому в межах 68-го обміну полоненими. Усі вони провели в російському полоні понад три роки. Один із чоловіків, що повернувся, — 46-річний Микола Чеботарьов із Великописарівської громади. Про його шлях додому Суспільному розповіла сестра військовослужбовця Людмила Москаленко.
Микола Чеботарьов служив із 2019 року: спочатку в Охтирці, потім під Волновахою. Там і потрапив у полон 26 лютого 2022 року. Людмила Москаленко разом із братом — із багатодітної родини. Жили в прикордонному селі Лукашівка Великописарівської громади. Микола Чеботарьов був найменшим із шести дітей.
“Нас командир послав в бік Донбасу. Я йому сказав, що я там служив, знаю. І він сказав: «Чеботарьов, багато на себе береш. Накази не обговорюються»”, — переповіла слова брата пані Людмила.
Сестра почала пошуки брата: писала в соцмережі, об’єдналася з іншими рідними полонених. Брала участь в акціях щодо звільнення. Жінка розповідає, що 28 лютого 2022 року отримала з телефона Миколи відео, де побачила, що хлопці з 53-ї бригади потрапили в полон. Стояв там і брат.
“Я надала відео на перегляд в СБУ, Координаційний штаб, що мені прийшло відео, що він в полоні. Він живий і він в полоні. З 4 березня 2022 року він був вже в списках на обмін. Ну, вони його не привозили, вони його не міняли. Бо мій брат — це сержантський склад, невеличке звання”, — розповіла Людмила Москаленко.
За три з половиною роки Людмила отримала від Миколи два листи.
“Перший лист ми отримали ще у 2023 році. На нього відповіли — і більше нічого не приходило. Лист був на ім’я невістки, але він писав так, ніби дружині. Отримувала його я, бо вони тоді не могли виїхати з Лукашівки. Там і залишалися — без будинків, без нічого, довелося тікати. І от я взяла того листа на нашій Укрпошті — ви не повірите, він у мене впав з рук п’ять разів”, — сказала Людмила Москаленко.
Чекали на Миколу і дружина Оксана, пятеро дітей, онучка, яка зараз із мамою у Польщі. Старша сестра не дочекалася брата з полону — померла через відрив тромбу.
“Коли він потрапив у полон, то я зрозуміла одне: це не та дитина, і не та людина, і не той дорослий чоловік, який просто так здасться. І він ніколи не підкориться, тому що він маленьким нікому не підкорявся. Нікому”.
Матері Миколи 86 років. Їй не казали, що син у полоні. Повідомили 2 місяці тому — і 24 серпня Миколу звільнили. Про те, що він приїхав, Людмила дізналася о 15 годині з смс від Координаційного штабу.
“Я була настільки збентежена, настільки рада… Але в той момент стояла й думала: «Почекай, це ж тільки повідомили з Координаційного штабу. Мені треба було почути його дзвінок». І він зателефонував. Коли я почула голос брата — зрозуміла: так, він в Україні, він вдома”, — розповіла пані Людмила.
Зараз Микола у реабілітаційному центрі. Планується, що буде там три місяці. 4 вересня сестру мають пустити зустрітися з братом. Поки спілкуються телефоном. Перебуваючи в неволі, брат пропустив народження онуки, ]й вже виповнилось два роки.
“Коли він мені зателефонував, я дала номер доньки — вона з внучкою виїхала до Польщі. Донька одразу набрала його по відеозв’язку. І ось Мілана сидить і каже: «Дідусю, а я люблю смайлики». Він мені телефоном говорить, а сам плаче. Кажу: «Коль, ну чого ти?» А він відповідає: «Вона ж ще маленька, два роки… — І додає: «Ні, дуже багато впущеного»”.
Людмила говорить, що пишається стійкістю, силою духу і принциповістю Миколи.
“Гордість бере, коли згадую, як їх — сімнадцятьох чоловік — взяли за посадку в полон. Перших хлопців змушували повторювати: «Говорі — слава велика і Росія». Хлопці розповідали: «Він нічого не сказав». Він стояв позаду, голову схилив до землі й мовчав. Я його запитала: «Коль, чому так? А якщо б розстріляли?» А він відповів: «Якби мене розстріляли, я був би зі спокійною душею і серцем, бо цього не зробив, я не піддався»”, — розповіла пані Людмила.
Сестра просить брата хоч пів року побути вдома. Микола ж у спілкуванні з нею каже, що хоче одразу піти воювати знову.
“Як він сказав: «Іду далі. Іду, Людмило, знаю, як мстить. Треба отам мстити». Ну, я сподіваюсь, до того часу у нас закінчиться війна, і ніхто нікуди не піде. Вони (росіяни, — ред.) підуть од нас — і все буде гаразд. І, знаєте, хочеться побажати всім, хто чекає, хто шукає, щоб вони знайшлись живі”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ