“Попереду ворог, а позаду — дім”: як артилеристи 35-го Сумського полку створили бойове братерство
Фліска медика Юрія вкрилася маленькими дірками після російського обстрілу поблизу селища Нью-Йорк. Відтоді ця кофтина отримала статус легендарної в артилерійській батареї «Арес». Коли Юрій з’являється в ній на позиції, то це означає, що її треба якісно облаштувати. Таких історій у «Юли», «Крота» і «Ріхтера» — десятки. Вони разом воювали на Покровському й Вовчанському напрямках, а тепер повернулися захищати рідну Сумщину. Розповідаємо, як формується справжнє бойове братерство і чому «на своїй землі мотивація значно вища».
Як зароджувалося бажання піти у військо
Вони називають свої стосунки «бойовим братерством». «Юла», «Крот» і «Ріхтер» — юнаки, які приєдналися до війська нещодавно, а два роки тому зустрілися в артилерійській батареї «Арес» 35-го Сумського полку Національної гвардії України.
Юрію 29 років, він родом із селища Десна Чернігівської області. Псевдо «Юла» в чоловіка ще зі школи, пов’язане із його прізвищем. В Суми переїхав у 2013 році, щоб вивчитися на управлінця й маркетолога. Батько Юрія захищає Україну ще з 2014 року, мати теж приєдналася до війська у 2020-му.
— З дитинства я думав про те, щоб продовжити їхню справу. До початку повномасштабного вторгнення не планував йти на службу, та поступово вчився військовій справі. 24 лютого стало вирішальним для мене, адже саме тоді я пішов у добровольці. Спершу було сумське ДФТГ, а згодом — робота в одній з бригад, — промовляє Юрій басистим, хриплим голосом, тож усе, що він каже, звучить переконливо.
24-річний Владислав родом з одного селища Сумської громади, називати його не хоче з міркувань безпеки. Навчався в Сумському центрі професійно-технічної освіти на електрозварювальника. Його руки вкриті кількома татуюваннями, які Влад називає абстракцією. На нозі — емблема й роки заснування донецького «Шахтаря». Уболівальників цього клубу часто називають «кротами». Саме тому Влад обрав псевдо «Крот».
— Раніше я займався футболом і тренувався на «Авангарді», брав участь у районних й обласних чемпіонатах. Ще долучався до ультрас-руху «Шахтаря». Деякі недалекоглядні люди вважають, що всі вболівальники «гірників» проросійські, насправді ж багато цих хлопців-фанатів — це мої побратими, дехто з них навіть пройшов полон, — розповідає Влад.
Коли розпочався Майдан, Владу було 14 років. Його старші друзі долучалися до спротиву, а знайомі із Донецька вийшли на останній проукраїнський мітинг в місті. Вже тоді хлопець усвідомив, що варто діяти. Так у 19 років пішов на строкову службу в Чернігові, вчився на командира відділення. Згодом служив у містечку Самар на Дніпропетровщині. Пів року Влад брав участь в Операції об’єднаних сил.
— Коли контракт закінчився, я взяв коротку павзу і поїхав на підробітки в Польщу. Раптом 24 лютого мені телефонують знайомі військові: «Є серйозний двіж, хочеш вписатися?». Тоді я взяв квитки з Гданська до Львова, на початку березня вже був в Україні. Спершу до Сум потрапити не вийшло. Поїхав до Запоріжжя, приєднався до бригади «Азов», кілька днів готувався до деблокади Маріуполя. Та врешті потрапив у район Великої Новосілки на Донеччині. Так в «Азові» я служив майже два роки, — пригадує «Крот».
Павло, який родом із Краснопільщини, бакалавр у сфері права й магістр правоохоронної діяльності. На його руці висить потертий синьо-жовтий браслет. На голові, на відміну від «Крота» і «Юли», не кепка, а камуфляжна панама. Нині 24-річний хлопець служить у війську. Псевдо «Ріхтер» він обрав тому, що це ім’я часто зустрічається в історії й різних відеоіграх. У перекладі з німецької це слово означає «суддя».
На початку повномасштабної війни Павло опинився в окупації, бачив, як сотні російських бойових машин їхали повз його село. Тому спершу вмовляв рідних звідти виїхати.
— Те, що росіяни так нахабно окупували Крим у 2014 році, розпочали війну в Україні, а потім ще й вдерлися до мого села, спонукало приєднатися до війська. Побачив оголошення Гвардії наступу і долучився до бригади «Азов». Там почав проходити курс молодого бійця, але через тиждень довелося лягти в лікарню на операцію. Пізніше приєднався до небойового підрозділу, виїжджав у район Кремінної й Лиману. Та врешті повернувся до Сум, — пригадує Павло.
У місті військовий охороняв громадський порядок й адміністративні будівлі, але це йому не подобалося, адже «Ріхтер» йшов у ЗСУ, щоб «воювати, вчитися і двіжувати». Невдовзі він опинився в артилерійській батареї.
Спека Донеччини
Юрій і Влад зустрілися в артилерійські батареї «Арес» у 2023 році, коли її заснували. Павло приєднався у 2024. «Юла» — старший медик, а ще позаштатний кухар, він за настроєм може приготувати солянку, яку обожнюють хлопці. «Крот» — командир взводу, а «Ріхтер» — командир гармати. На шевроні їхньої батареї військові зобразили шолом гопліта, як символ бога війни Ареса. По колу оздобили його грецькими візерунками, а позаду розмістили два мечі.
Хоч артилерійську батарею військові створили на Сумщині, бойове хрещення вони пройшли на Покровському напрямку. Вирушили туди наприкінці липня 2024 року, пригадує Влад. Тоді хлопці вперше користувалися новою бойовою машиною. Павло ж у той час проходив навчання в іншому місці.
— Якось із нами зв’язалися піхотинці, попросили «насипати» росіянам по посадці. Ми погодили це з командуванням, вистрілили 28 разів. Наша підтримка сприяла піхотинцям — їм вдалося взяти трьох полонених. Коли цих росіян привели до нас на позицію, ми попросили прокоментувати роботу нашої артилерії. На що ті відповіли: «Ми були вражені», — пригадує Влад.
Влітку через спеку воювати на Донеччині було важко. Вдень артилеристи їздили коригувати вогонь, на наради, працювали з іншими бригадами. Ввечері намагалися себе підтримати. Приїхавши на позицію, Юрій нарізав їм смачної «кубаси», пригощав чаєм, печивом і цукерками.
Юрій пригадує, як важко було витримати спеку в спеціальному спорядженні. Дуже цінною для них була прохолодна вода. Аби мати її в постійному доступі, вирішили поїхати придбати бочку.
— В ту бочку хотіли набрати холодної води, щоб після роботи можна було нею обмитися. Почувши, за чим саме ми їдемо, один із побратимів каже: «Так ніхто з нас туди не влізе». Як тут дядя «Крот» наказовим голосом відповідає «В бочці купатися ніхто не буде». З його фрази ми ще довго жартували, — сміючись розповідає Юрій.
На Покровському напрямку артилеристи працювали майже два місяці, тоді перебралися у Святогірськ на Донеччині, їздили на розвідку й шукали позиції. Хлопці не встигли там облаштуватися, як їм зателефонували й попросили їхати в Нью-Йорк, «тільки не той, що в Америці», уточнює Влад. З ними поїхав Павло, який працював навідником.
Однієї ночі поблизу Нью-Йорка військові працювали по російських дронщиках. Накривали їх артилерією, щоб ті не випускали безпілотники. У відповідь росіяни почали обстрілювати наших військових з артилерії та РСЗВ. У цей час командир гармати й медик Юрій були на кухні поруч із бліндажем, Павло стояв трохи далі.
— Аж раптом спалах, свист, знову спалах. Командир гармати і Юрій лежать поруч із бліндажем, фліска останнього лишилася на кухні. Ми вдягли броню й сховалися. Поки так сиділи, механік-водій вирішив відволіктися і перевести кількість ворожих прильотів у долари. Він нарахував близько 20 мільйонів, — пригадує Павло.
Росіяни влучили поруч із бліндажем захисників, на щастя, вони залишилися цілими. Кухню трохи розбило, а фліска Юрія вкрилася маленькими дірками. Відтоді ця кофтина отримала статус легендарної, каже Павло. Коли Юрій з’являється в ній на позиції — це нагадування якісно облаштувати й замаскувати її, щоб не опинитися на місці фліски.
Російський безпілотник влучив у їхній пікап
У грудні 2024 року артилеристів батареї «Арес» перевели на Вовчанський напрямок, у Харківську область. Оскільки взимку все листя з дерев опало, їм було важко маскуватися. Холодна й дощова погода теж заважала працювати: у багнюці було важко переносити снаряди до гармати, пригадує Павло.
— Вовчанський напрямок для мене — найскладніший. Потрібно було вдало маскуватися. Тому ми робили густі купки з гілок. Тут важливо було не перестаратися, щоб не зліпити гніздо грифона, що добре проглядається згори, — каже Павло.
Інколи хлопцям доводиться витрачати власні кошти, щоб облаштувати позиції: купити металеві сітки, скоби, цвяхи, плівку. Тому, коли Павло чує, що військові знахабніли й отримують величезну зарплатню, його це обурює. Насправді ж певну частину цих грошей вони витрачають на закупівлю нового обладнання, коли благодійні збори не вдається закрити, ремонт автівок, власне спорядження. Маскувальні сітки їм доставляють волонтери.
— У Харківській області ми вперше зіштовхнулися із великою кількістю FPV-дронів на оптоволокні. Один із безпілотників влучив у наш пікап, хлопці вціліли, але отримали поранення. Пересуватися на автівці було небезпечно. Щоб дістатися до позицій, а часто побратимів я відвозив самостійно, треба було проїхати кілька полів на відкритій місцевості. Щоб не потрапити під ворожий дрон, я летів на машині не менше 120 кілометрів за годину, а інколи й 150, — пригадує Влад.
У Вовчанську Юрій вперше заряджав артилерійські установки. Ця посада для медика була новою, вчитися йому допомагали військові 12-ї бригади «Азову».
Артилерійська батарея може обстрілювати велику кількість росіян, допомагаючи іншим бійцям просунутися на кілька позицій вперед. Саме тому артилеристів часто називають «богами війни», вони можуть знищувати завдяки своїм установкам велику кількість ворогів. Та військові не до кінця погоджуються із цим висловом.
— Артилерія стоїть на певній відстані від лінії зіткнення, тому можемо вчасно зреагувати на загрозу. Та в піхотинців цього часу значно менше, а умови гірші. Тож насправді піхота — боги війни, а ми їм просто допомагаємо і прикриваємо, — каже Юрій.
Демократія замість звань
Підтримка командира Влада, смачний чай і солянка він медика Юрія та пісні «Плачу Єремії» на гітарі у виконанні Павла — неабияк зблизили хлопців, коли ті разом працювали на різних напрямках фронту. Хоч вони мають різні посади й звання, та під час роботи усі рівні. Свій підрозділ вони цінують за те, що в ньому панує демократія.
— Я довго був частиною «Азову», тож саме звідти ціную бойове братерство й обираю звертатися до будь-кого не за званням, а словом «друже». На початку своєї кар’єри я працював командиром відділення — це мама й тато для кожного бійся в колективі: стежив за їхнім охайним виглядом, настроєм, перевіряв, щоб було вдосталь води, їжі, боєприпасів, заглядав, чи все зібрали у свій «рюкзачок». Відтоді я взяв собі за звичку піклуватися і поважати кожного, — розповідає Влад.
Часто командир взводу Влад підвозив їх самостійно до позиції, підносив снаряди, хоч насправді це не входить до його обов’язків. Коли Юрій розповідав про це побратимам інших підрозділів, вони дивувалися, адже в них комунікація інша.
— Усі артилеристи в батареї відходять від застарілих методів спілкування. Наприклад, я можу підійти до головного сержанта й сказати: «Друже, пішли кави вип’ємо разом?». І він погодиться. Хоча в деяких підрозділах такі взаємини один між одним неприйнятні, та для мене вони цінні, — говорить Юрій.
Зараз військові шукають ще кількох людей у свою артилерійську батарею. Їм потрібні зв’язківці, номери обслуги, які приноситимуть снаряди й готуватимуть їх до пострілу та водії. Вакантна посада — старшина підрозділу. На цю посаду їм потрібна відповідальна людина, яка зможе будь-чим забезпечити хлопців.
— Нам потрібні вмотивовані люди навіть без досвіду, бойовій роботі ми зможемо їх навчити. Таке навчання триватиме близько трьох-чотирьох місяців. На будь-якій посаді я б хотів бачити людей, які передусім не мають алкогольної чи наркотичної залежності, — розповідає Влад.
Щоб приєднатися до артилерійської батареї 35-го Сумського полку Національної гвардії України, телефонуйте за номерами +38 (050)-654-37-06 або +38 (068)-489-16-68.
«Фронт сипатиметься, допоки байдужі люди тікатимуть»
Навесні 2025 року артилеристи ухвалили рішення працювати на Сумщині, адже вже «воювали майже всюди, окрім дому». Зараз вони проводять розвідку, шукають місце, де можна облаштувати позиції.
— Зараз на Сумщині ми втрачаємо території, проте ситуація контрольована. Нам бракує людей, а у ворога їх значно більше. Піхотинці, які зараз воюють в нашій області, розповідали: на один кілометр ділянки фронту за годину вони нарахували близько ста росіян, які заїжджали на мотоциклах. Ворог має перевагу в кількості бойового складу й техніці. Та ми хлопці з характером і на своїй землі, тож зараз ще більше вмотивовані їм протистояти, — стверджує Влад.
Натомість військових демотивує, коли хтось запитує «що там на фронті» чи «коли вже тікати із Сум». Важливо, аби ці люди не тільки цікавилися, а йшли у військо чи робили щось, щоб йому допомогти. Адже фронт позаду них «сипатиметься» до того моменту, поки вони не припинять тікати від нього, вважає Павло.
— Ми повернулися на Сумщину, адже хотіли цього самі. На інших напрямках розуміли, що робимо важливу справу, але зараз мотивація значно вища. Усі наші думки й сили спрямовані, щоб захистити територію, запобігти ще більшому прориву. Врешті на Сумщині все просто: попереду противник, а позаду — дім, тому відступати нікуди, — говорить Павло.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ