“Він виконав свою місію”: мати загиблого Андрія Пальчуна розповіла історію сина
Тетяна Гусєва навесні 2024-го поховала свого старшого сина Андрія Пальчуна. Чоловік служив із першого дня повномасштабної війни. Загинув, виконуючи бойове завдання в Авдіївці. В пам’ять про сина, Тетяна завжди носить ланцюжок із хрестиком – ці речі були на Андрії в момент загибелі. Свою історію та історію свого сина, Тетяна розповіла Суспільному. Далі – з її слів.
Мої діти подаровані мені Богом. Андрюша – старший син – з’являвся на світ дві доби, він дуже хотів народитися. Андрій особливо радів життю, це, знаєте, був такий промінчик сонця в моєму житті. Я не планувала дитину, бо я вийшла заміж занадто рано. Але 3 жовтня 1989-го року він осяяв моє життя світлом, яким і світив всі 34 роки свого життя.
В садочок він пішов трошки пізніше, чим усі діти, бо через півтора рочки в нього ще народився брат, і він уже в свої півтора роки допомагав мені із ним, слідкував, допомагав мені його годувати і гуляти з ним.
Він взагалі дуже люблячий. У нього, до речі, є племінниця і він дуже любив її, як свою рідну доньку сприймав.
Після школи Андрій вирішив стати як і тато, оператором станків ЧПУ, він пішов в училище. Навесні 2008-го достроково здав іспити і пішов в армію. Він не захотів чекати осені, бо вирішив присвяти себе служінню. Він з дитинства був дуже цілеспрямований. Двічі намагався відкрити свою справу, але потім зрозумів, що це не його, що армія, служіння народу – це його.
Мене навіть трохи хвилювало те, що він завжди посміхався, я народжувала дві доби, і ще дві доби мені його не приносили. А коли принесли, перше, що я побачила – це його посмішка, він посміхався! І коли він уже підростав, місяць-два, він не плакав, він завжди посміхався. Підійду – він мокрий лежить, не плаче, вкаканий – не плаче, їсти хоче – не плаче, навіть коли в нього зуби лізли, знаєте, мені здавалося, що він прикладає якісь зусилля, на межі фантастики, аби лише не плакати. Він мені ніколи не доставляв незручностей, в мене нема таких спогадів.
“Коли почалася війна, я казала: “Андрюш, ну ніхто ж тебе не заставляє йти!”. Він каже: “Мам, ну ти що, не розумієш: я не можу так, я потрібен там”. Я питаю: “А що ти там будеш робити?”. Відповів: “Те, що і всі””.
До військкомату Андрій ходив кожного дня, на п’ятий день каже: “Ну що, хіба вам сапери не потрібні?” А там якийсь начальник каже: “А ти що, сапер?” Він каже: “Так”. “А чого ж ти мовчав?” І його відразу забрали.
“Коли в перші дні повномасштабної війни він заїдав стрес цукерками, в нього завжди по всіх кармана були «снікерси», «марси», ще якісь цукерочки. І коли вони позивні розбирали, він сидів, думав-думав, йому й кажуть, що, мовляв, йому тільки «Жор» пасує, бо він завжди жує щось. Ось так і залишився Жором”.
Спочатку це була, якщо я не помиляюсь, наша 117 бригада ТРО , зарахували його старшим сапером, і вони почали їздити на завдання. Він завжди жалівся на те, що він мало робить: “Я хочу більше, ну що я міную-розміновую, я повинен зробити щось більше для Батьківщини”. Зрештою, втиху від мене – про це знала лише моя сестра та його брат – він подав документи до Третьої штурмової.
Андрій фізично був підготовлений, він завжди займався спортом, хотів бути футболістом. У нас груша вдома висіла, яку він гамселив, що аж всі стіни порозбивав цією грушою. Отже, він прийшов відбір, перевірку і потрапив в цю бригаду. Мені лише сказав, що він зараз в учебці, бо перевівся в другий підрозділ. Про те, що це була Третя штурмова, я дізналася вже після його смерті.
Востаннє живим я бачила його у січні 2024-го, він приїздив на день народження своєї нареченої. В мене були проблеми з собакою, я молилася і кажу: “Господи, аби ти показав Андрію, як мені важко з собакою, аби ти мені дозволив, щоб він приїхав хоч на день і побачив, як мені важко!” Я вранці молилася, а вдень він телефонує, каже: “Мам, я їду”.
8 лютого, пам’ятаю, сиділа в перукарні, він мені зателефонував і каже, що ми виходимо на завдання і у мене десь тиждень не буде зв’язку. 13-го прислав есемеску “Все добре”. А 16 лютого при відступі з Авдіївки, він отримав поранення. Як сказали побратими, він був поранений в очі, мабуть, він же не бачив, бо його вели під руки два побратими, коли вони відступали. Було бомбардування, Сашко, який йшов зліва – загинув, Андрюша загинув, а третій побратим, Міша, залишився живий, але йому відірвало руку…
Він загинув у п’ятницю, в понеділок я отримала сповіщення, а в суботу мені сниться сон: бомбардування, розлітаються уламки, Андрюша мій лежить, і я бачу – він весь в цих уламках. До речі, до цієї п’ятниці я ніколи не дивилася новин, взагалі не дивилася, щоб не засмучуватися. А коли я прийшла в п’ятницю додому, я передивилася всі новини про Авдіївку, але я не знала, що Андрюша в Авдіївці. Я передивилася всі новини, всі відеоролики. Я не могла зрозуміти, для чого я це дивилася, а в суботу приснився мені оцей сон, що Андрюша весь в уламках, і коли я в понеділок отримала сповіщення, то я все склала докупи… Пізніше спитала у сестри: “А ти знала, що Андрюша в Авдіївці був?” Вона каже: “Знала, тільки ти не знала…”
19 лютого я йшла на роботу, проходила біля пологового – і задзвонив телефон. Сказали, що дзвонять з військкомату і запросили прийти. В той момент я зрозуміла, що Андрія більше немає.
Я не пам’ятаю, що було далі. Пам’ятаю вже, що я сиджу в машині, якийсь чоловік мене везе, поруч моя колишня викладачка, моя сестра, ми їдемо у військкомат.
Вже після мені розповіли: чоловік привіз свою дружину народжувати, побачив, що несамовита жінка кричить на всю вулицю, він взяв телефон – я якось набрала сестру – він побалакав з сестрою, і відвіз мене до неї, а потім ми поїхали в військкомат і в військкоматі мені вручили сповіщення, що Андрюша безвісти зниклий. Я тоді всім казала, що Андрюша живий, не смійте казати, що його немає! Зі мною працювала психолог, нам дали подорожню карту, її треба було заповнити. Ми за півдня зареєстрували Андрія, аби його шукали. Я відчувала, що мені щось не домовляють.
Пізніше знайшли номер телефону безпосереднього командира Андрія. Він одразу розповів, що трапилося з Андрієм, що коли вони відступали, то Андрій загинув і всіх, хто в той день загинув, всіх залишили там, бо не вистачало людей. Він розповів: “Трьохсоті” виносили “трьохсотих”, ті, що були з руками, тягли тих, що були, наприклад, поранені в ноги. Не було можливості винести загиблих хлопців, їх залишили там, а якщо немає тіла, то значить, людина вважається безвісти зниклою”.
Я зареєструвалася на російськи телеграм-каналах, почала моніторити ці сайти і знайшла фотографію. Мені здалося, що це Андрюша лежить на цій фотографії. Я показала фото сестрі і чоловіку. Вони спочатку підготували мене, дали якісь пігулки і сказали, що це дійсно Андрюша, лежить на фотографії. Світлину цю вони відправили командиру, командир підтвердив.
Від Андрія залишилася річ, яку він носив завжди на собі. Це ланцюжок і його хрестик. Я дякую Богові, що ці речі залишилися. До речі, впізнання відбулось дуже швидко. Зазвичай, таке швидко не відбуваються. Тіло Андрія привезли в Бориспіль. Там було більше ста загиблих хлопців, але мішок з саме тілом Андрія був чомусь відкритий. І співробітниця патронатної служби Третьої штурмової Наталія його побачила. В нього було татуювання на лівій частині грудної клітини – зображення лева – і вона побачила цього лева. Подивилася на обличчя – воно зовсім не було спотворене! Андрюша був як янгол, хоча з дня його загибелі минуло два місяці. Вона одразу його впізнала і сказала: “Так це ж Андрій, Андрій Пальчун!”.
Його відразу відправили в морг, зателефонували мені і сказали, що скоріш за все, ми опізнали вашого сина, ви повинні поїхати в Бориспіль і впізнати: якщо ви його впізнаєте, вам зразу його віддадуть і не треба буде чекати на ДНК-експертизу, бо чекати ДНК – це ще плюс 6 місяців. Я поїхала в Бориспіль, з його нареченою, зі своїми друзями, ми Андрюшу впізнали. Ланцюжка і хрестика на ньому в момент впізнання не було, їх забрали в Київ. Вже після поховання я подзвонила в Київ і спросила, за ці речі. Мені сказали, що, так, приїздіть, якщо це його, ви впізнаєте, то ми вам їх віддамо. Тепер його хрестик, його ланцюжок завжди зі мною.
Я дякую всім тим людям, які спілкувалися зі мною, відповідали мені, в мене зовсім не було проблем ані з патронатною службою бригади, ані з військовою частиною, ані з командирами – всі дуже були відкриті. Навіть зараз з хлопцями у нас йде переписка. Міша, який загубив руку, він знову в Третій штурмовій, але він не виходить на завдання, а тренує хлопців. Його командир Ваня – ми спілкуємося, вони сказали, що я тепер член їхньої родини.
Поховали Андрія 22 квітня. В мене є тепер місце, куди я можу ходити, куди прийдуть люди, друзі, рідні, і де зможуть вклонитися, віддати честь.
“Мені важко, мені дуже важко, я сумую за ним… я згадую Андрюшу і розумію, що я не маю права плакати, я маю триматися. Він завжди мені казав: “Мам, ну ти багато паришся, розслабся, живи, насолоджуйся життям””.
В нього була наречена, влітку вони планували побратися. Він будинок купив, завів собаку – алабая на ім’я Балуся. Знаєте, я вдячна Богу, що він дав можливість мені бути його мамою, я дуже пишаюсь своїм сином, що він таки виріс патріотом свої Батьківщини. Пишаюся, що він люблячий син, люблячий дядька, люблячий брат.
За сумлінне виконання своїх обов’язків, відданість військовій присязі та українському народу, зразкове виконання службово-бойових завдань, особисту мужність ї героїзм у складних умовах загрози життю та здоров’ю, нагороджений медаллю “За вірну службу” ІІІ ступеня Командувача Сил територіальної оборони Збройних сил України в 2022 році та відзнакою командира 150 окремого батальйону територіальної оборони в 2023 році.
Я хочу сказати, що я пишаюсь тими хлопцями, які пішли на війну, що їхні рідні повинні пишатися ними, вони повинні радіти від того, що у нас такі діти. Пишайтеся дітьми, братами, чоловіками! Вони виконали свій обов’язок перед нами. І наш зараз обов’язок перед ними – це пам’ятати їх, радіти за них, що вони герої, а герої не вмирають, дійсно, герої живуть завжди в наших серцях, в наших думках, і ми повинні триматися і жити далі. Знаєте, весь час на війні він завжди був на позитиві: все добре, все гарно, я ситий, мені не холодно. Коли вже Андрюша загинув і ми спілкувалися з сестрою, вона каже, що Андрій був справжній чоловік. Іноді він їй розповідав, як насправді важко було, як іноді життя трималося на волосині. Мені цього він не розказував, аби не засмучувати мене.
Коли приїздили побратими на похорон, вони казали: “Вибачте, що ми так скажемо, але Андрій хотів, щоб ви жили і були щасливі, ради цього він пішов на війну, щоб ви і наш народ був вільний, щасливий, і тому продовжуйте жити і насолоджуватися життям”. Я спочатку в істерики впадала: чому так, навіщо так, такий молодий! Але я розумію, що у кожного була і є своя місія, як у мене, як у вас, так і у Андрія була місія, яку він виконав.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ