Став добровольцем, як тільки виповнилося 18. Історія Назара Скрипки із Сум
Сумчанин Назар Скрипка пішов обороняти державу з перших днів вторгнення. Спочатку був у територіальній обороні Києва, потім воював на Луганщині. Після тяжкого поранення в голову юнак, якому тоді тільки-но виповнилося 18 років, 11 місяців бореться за своє здоров’я.
“Страшно, коли вже не страшно. Ні, звісно, страх є. Сильний, несильний – усе від ситуації залежить”, — каже Назар Скрипка, доброволець.
“Я не “200-й”, я “300-й”
Нині йому 19 років. Повномасштабне вторгнення росіян застало його у Києві, де він навчається на програміста. Тоді йому тільки-но виповнилося 18 років.
“Прокинувся я, як усі, від дзвінка близької людини про те, що розпочалася війна. Потім вже не спав. Чекав на потяг до міста Суми, але, на жаль, мене розвернули на півдорозі”, — пригадує хлопець. Він не зміг потрапити додому, тому приєднався до київської тероборони: “Тоді в пункті збору не дивилися на вік, бо там були і ті кому за 70, і за 60, були і доволі юні. Тоді було не до того, щоб дивитися на вік”.
Тоді Назар вперше взяв до рук автомат.
“У школі, пам’ятаю, що вчили на захисті Вітчизни. Навчився дуже швидко. За першу ніч навчився збирати-розбирати. Це класика. Як усі. Під час воєнного стану все швидко вчиш”, — каже Назар та додає, що згодом здобував бойовий досвід на Луганщині: “Від командування надійшла пропозиція перевестися до Луганського ТрО, у 111-ту бригаду. Ніби так всі погодилися. Я, як усі, тому теж погодився. Сумнівів взагалі не було”.
За словами оборонця, його юний вік ніяк не впливав на ставлення до нього в бригаді: “Ставлення до всіх однакове. Не було якихось привілеїв, недопрацювань або перепрацювань. Ставлення як до дорослої людини, як до всіх”.
Ще одна війна, вже особиста, у Назара розпочалася за кілька місяців.
“12 травня отримав поранення в голову через мінометний обстріл, під час штурму, коли нас почали штурмувати. А я кулеметник і виліз з окопу, і стирчала тільки голова, тож тільки в голову і прилетіло. Почав відключатися. Вже хтось кричав: “200”, а я через себе: “Ні, “300”, — пригадує доброволець.
Далі почалося лікування, яке триває й нині.
“Якби знав, що буде таке поранення, то щось би зробив, але однаково пішов би”
“Моя реабілітація розпочалася з лікарні у Дніпрі, в Мечнікова, тобто мені там зробили операцію і потім потягом евакуювали до Львова і там розпочалася моя реабілітація і не закінчувалася. Там розпочалася і продовжується по всій Україні. Кожен місяць — якийсь новий заклад для реабілітації. Спочатку пересувався на візку і то з допомогою, тому що однією рукою ніяк візком не покеруєш”, — розповідає хлопець. Каже, що нині почувається краще:
“Болю наче немає, тільки обмежений у деякій роботі. Загалом, уже ходжу добре, трішки прикульгую, і рука – вона рухається, але не функціонує. Лікарі кажуть, що все в моїх руках. Тобто, як я за два роки відновлюся, то так і буде, але це не факт, бо можна й довше відновлюватися. Все залежить від мене й мого мозку”.
Назар тримається на зв’язку й зі своїми побратимами. Воїн каже, що не шкодує, що пішов захищати свою країну: “Якби знав, що буде таке поранення, то щось би зробив, але однаково пішов би. Про те, що я пішов, не жалкую зовсім, навіть такою ціною. Не жалкую”.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ