Села Птушка Краснопільської громади на Сумщині не існує вже 35 років, але воно є в пам’яті і розповідях його уродженців. Микола Гавенко виїхав із Птушки у дитинстві, а сьогодні хотів би повернутися.

Одне з небагатьох місць, які залишилися на згадку про минуле в колишніх жителів села — школа у сусідній Новоолександрівці, куди діти ходили на навчання за півтора кілометра. Микола Гавенко був одним з тих дітей. “Отут були двері, там пічка. Тут знаходився третій і перший клас, а далі там другий клас. Десь до 40 діток було. Іван Григорович усе життя був вчителем і директором цієї школи”, — згадує чоловік.

Село Птушка колись знаходилося на південно-східній околиці Краснопільської громади. Нині його не знайдеш на мапі, на радянських топографічних картах воно вже було позначене як нежиле. Село офіційно було зняте з обліку у 1988 році у зв’язку з переселенням жителів. Сім’я Миколи Гавенка виїхала за кілька років до цього.

"Тягне туди. Коріння там наше". Птушка: село на Сумщині, якого немає

“Я пам’ятаю 24 двори, а до цього, говорили, до 50 дворів. Також мальовниче село, з вітряком, свій колгосп був навіть у свій час. Дороги з твердим покриттям не було, і то трактором із саньми, то машини-всюдиходи нас возили. А потім стали нас у школу не возить, і батьки стали виїжджати, щоб дітям у школу було ближче добиратися. Останні три жителі у 87-му році виїхали з села”, — розповів уродженець Птушки Микола Гавенко.

Школу у Новоолександрівці закрили як малокомплектну в 2004 році, дітей тоді почали возити у Краснопілля, розповідає пан Микола. Колишній панський будинок, де потім була початкова школа, поступово руйнується. А від Птушки залишилося тільки кладовище, доїхати туди можливо тільки в суху погоду, каже чоловік.

“Немає вже ні будинків, немає нічого. Місце є прекрасне – і все. На кладовищі ж рідні поховані. І так само там багато людей проживало. І хто може туди дійти, доїхати, а хто вже й не може. Ми завжди там кожен рік всі збиралися, а вже два роки так виходить, що не можемо. Але надіємося, що все рівно туди в скорому часі поїдемо. Тягне. Навіть думка була — близько до кордону, а ще я знаю таких людей, що кажуть: треба туди переселятися. На старості починаєм розуміти вже, чого старих людей тягне додому або не хочуть нікуди їхати, тому що коріння там наше, і дідівське, і прадідівське”, — ділиться пан Микола.