Янгол у сталевій броні: про єдину жінку у спецпідрозділу, який щодня рятує людей із прикордоння Сумщини

19:13 / 01 березня 2026

Тендітна, ніжна та витончена блондинка, яка на перший погляд більше нагадує модель із обкладинки, ніж бійця спецпідрозділу. Проте під цією зовнішністю ховається залізна воля капітана поліції, а ще – безмежна доброта, людяність та щирість.

Олена Ставицька – єдина жінка у складі сумського «Білого янголу», яка щодня змінює цивільне вбрання на важкий бронежилет та каску, аби виривати людей із пазурів війни у найгарячіших точках прикордоння.

За мужність, професіоналізм і віддану службу Олена отримала високе міжнародне визнання, ставши «Офіцером року» за версією Міжнародної асоціації жінок-поліцейських (IAWP) у Глазго. А в липні 2025 року Президент України нагородив Олену Ставицьку орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Зараз вона проходить лікування після чергового небезпечного виїзду: нещодавно автівка евакуаційної групи потрапила під ворожий обстріл на Великописарівщині. Під час повторного прильоту Олена дістала поранення – їй відірвало великого пальця на руці. Якби не рукавичка, вона би втратила його назавжди. Попри біль та пережите, вона тримається з тією ж гідністю та світлом, які стали її візитівкою.

Між штабною роботою та «Білими янголами»

Олена Ставицька народилася й виросла в Кириківці на Великописарівщині (нині Охтирський район). Форму поліцейського вона мріяла вдягнути ще зі школи. Та тоді не склалося – тож дівчина пішла працювати сестрою-господаркою у психіатричну лікарню. Там навчилася допомагати медикам, отримавши досвід, який згодом став безцінним.

Однак у червні 2016 року все змінилося. Дівчина подала заявку на конкурс до Національної поліції і поїхала на співбесіду до Сум. Рішення комісії було настільки швидким, що їй зателефонували з новиною про прийняття на роботу ще до того, як вона встигла дійти до універмагу в центрі міста. Тож довелося звільнитися з лікарні й розпочати новий етап життя. Кар’єра розвивалася поступово, і у 2023 році Олена отримала звання капітана та стала начальником штабу Охтирського райвідділу поліції.

Втім, кабінетна робота тривала недовго. Коли у 2024-му їй запропонували долучитися до евакуації мирних мешканців, вона погодилася без вагань: «Звісно. Як можна не допомогти?».

Тоді Олена думала, що працюватиме в межах Охтирського району – Охтирка, Велика Писарівка, Тростянець. «Я ще не розуміла, наскільки масштабною буде моя майбутня робота…» – з усмішкою згадує капітан Ставицька.

Зі скальпелем у кишені та за кермом

До речі, єдина жінка у сумському спецпідрозділі «Білий янгол» насправді займається евакуацією від самого початку війни!

Так сталося, що ранок 24 лютого застав її не в строю, а після термінового хірургічного втручання в Сумах. «Все, виписуємо! Додому!» – почула тоді пацієнтка, у якої з живота ще стирчали дренажі. Наступного ранку трубки зняли й дали з собою скальпель: «Шви знімеш сама. Вдома перед дзеркалом…».

Так вона опинилася за кермом автівки, однак додому потрапити швидко не вдалося. У Сумах, де тоді не ходив громадський транспорт, Олена розпочала свою першу евакуацію – вивезла до автобуса маму подруги, яка згодом поїхала до доньки в Чехію.

Пізніше дорога до рідної Охтирщини теж перетворилася на окрему місію. На одному з блокпостів військові попросили підвезти трьох людей до Полтави. Тож Олена без вагань змінила маршрут… Її шлях до порятунку людей почався з власного вибору – допомагати попри біль, страх і небезпеку.

Від першого виїзду до фронту – без вагань

Робота в спецпідрозділі «Білий янгол» передбачала підготовку на місці, а далі – стажування на Донеччині, де на той час уже працювали спецекіпажі, які мали досвід евакуації. Коли Олена туди їхала, то нікому з рідних про це не сказала – ні батькам, ні доньці (яка, між іншим, теж мріє стати поліцейською). Навіть мамі не зізналася, коли та зателефонувала й запитала, чи правда, що люди говорять про її поїздку на Донеччину. «Мама подзвонила й питає: «Кажуть, ти на Донецьк поїдеш?». А я вже була там», – згадує Олена.

Саме там вона по-справжньому зіштовхнулися з реальністю – побачила, як працюють спецпідрозділи і в чому полягає їхня робота. Їздила на евакуації, вивозила під обстрілами людей із прикордоння. «Я намагалася запам’ятати все, що робили хлопці на Донеччині: вони носять речі – і я ношу, одягають дітям бронежилети й каски – і я одягаю», – розповідає Олена.

Дроновий урок

Із 2 вересня 2024 року «Білий янгол» почав працювати на Сумщині. Тоді, зізнається вона, до кінця ще не усвідомлювала, які випробування чекають попереду. Один із перших виїздів був у Малу Рибицю на Краснопільщині. На той момент там було відносно спокійно, тривала евакуація сімей із дітьми.

«Ми під’їхали в центр села до магазину. Розмовляємо про сім’ю, яку треба евакуювати, я – без каски й бронежилета. І тут прилітає FPV-дрон. Слава Богу, він завис на ялинці, вибухівка відлетіла вбік і не здетонувала. Уже потім я зрозуміла, що він летів прицільно на нас. Цей випадок став для мене уроком», – згадує Олена.

Беззаперечний лідер… із цукерками

Наявність жінки в команді з п’яти чоловік, за словами Олени, має свої переваги: простіше налагодити контакт. Коли виклик до родини з дітьми – у кишені симпатичного капітана завжди знайдуться цукерки. Посмішки, обійми та маленькі смаколики допомагають швидко подружитися з найменшими.

«У нашій групі є старший, але мені по-жіночому доводиться спілкуватися з тими, кого потрібно евакуювати, – зазначає офіцер. – Все завжди планую, організовую, прокручую кожен виїзд у голові. Хлопці кажуть, що я «мчу» першою, а вони вже йдуть за мною. Інколи навіть доводиться збирати їх «до купи». Хоча багато хто думає, що я взагалі не виїжджаю в саме пекло, а десь чекаю на команду в безпечному місці».

Кожен виїзд, зізнається Олена, – це дорога в одну сторону. Постійні обстріли прикордоння можуть назавжди обірвати шлях назад. Такі «виїзди на межі» траплялися не раз, і кожен раз серце стискалося від усвідомлення: будь-яка помилка може коштувати життя – її власного та тих, хто поруч…

Випадок 3 жовтня 2024 року міцно закарбувався в пам’яті. Під час виїзду на евакуацію жінки з дитиною ворог скинув вибухівку на автівку екіпажа «Білих янголів». Капітан отримала акубаротравму та струс мозку. Попри це, вже через два тижні вона повернулася у стрій, готова продовжувати рятувати людей.

«Боже, прости, що покидаю рідну домівку…»

Евакуації часто відбуваються під звуки вибухів, тому головне – швидкість і безпека людей. У перші місяці Олені запам’яталися поранені та шоковані люди – наприклад, чоловік, який тиждень жив із поламаною рукою під обстрілами.

Найважче, зізнається вона, переконати літніх людей виїхати, коли вони «тримаються за дім». Однією з найзворушливіших була евакуація бабусі, якій виповнилося 100 років. Старенька зібрала всі пожитки, у її домі було чисто й затишно. Вона попросила Олену зайти всередину, щоб зав’язати хустинку. «Коли ми вже виходили, вона раптом зупинилася: «Донечко, почекай…», – розповідає Олена Ставицька. – Повернулася до кімнати, стала на коліна й помолилася. Потім сказала: «Боже, прости мене, що покидаю рідну домівку… Це дуже важко. Люди, зазвичай, розуміють, що потрібно збиратися, коли вже «прилетіло» поруч…».

Аби заспокоїти та вселити надію, Олена завжди підбадьорює. «Старенькі люди – як діти, – говорить жінка. – І я стараюся обійняти, пригорнути, взяти за руку, сказати щось тепле. Інколи допомагаю одягнутися чи за потреби надаю якусь допомогу. Це дає відчуття людині, що вона не самотня…».

У березні 2025 року від підступних російських атак потерпало Краснопілля – прильоти по лікарні, адмінбудівлях, приватних будинках. Центр селища ворог знищував, закидаючи КАБами. Тоді спецпідрозділ працював цілодобово, евакуйовуючи по 30-40 постраждалих. «Ми навіть не спали, виїжджаючи о 3-й ранку, – пригадує жінка. – Це була готовність 24/7: швидке планування маршрутів, взаємодія з громадами та службами».

Кожне життя важливе

Часто при евакуації людям доводиться пояснювати ризики, допомагати зібрати документи, ліки, речі та навіть худобу чи домашніх улюбленців.

Зі Старих Вирків Білопільської громади «янголи» вивозили жінку, в якої було 12 собак, – пригадує капітан. Пані Галина залишалась єдиною мешканкою на своїй вулиці – серед зруйнованих обстрілами будинків. Жінка не виїжджала, бо не могла залишити 12 собак, які стали для неї родиною. Багато хто вмовляв її евакуюватися без тварин, але та була непохитна: «Або з усіма, або ніяк». Поліцейські «Білого янгола» не залишили жінку в біді – вони приїхали до села, і вивезли її разом з усіма тваринами.

«Собаки були великі, але всім знайшлося місце в нашій автівці, – розповідає Олена. – Жінка, яку ми доправили до безпечного прихистку разом із тваринами, була безмежно вдячна. Навіть пропонувала гроші, аби помити машину після поїздки. Та ми ніколи не беремо якусь плату! Навпаки – кому потрібно, допомагаю власними коштами: то цигарки бійцям купую, то даю малозабезпеченим на хліб… Бувало різне. Хіба що не відмовляємося від солодощів чи домашніх фруктів, якщо людина хоче віддячити від душі!».

Був випадок, коли разом із господарем евакуювали 11 кіз із прикордонного села Юнаківської громади. Чоловік довго відмовлявся виїжджати через тварин, але зрештою погодився після умовлянь правоохоронців. «Ми дідуся забрали в Суми, – продовжує Олена. – А кіз прилаштували там, де за ними доглядають. Чоловік їх теж навідує. Тож усі опинилися в безпеці!».

Куди не доїздить швидка

У мініатюрної рятівниці, окрім бронежилету та каски, завжди при собі медичний наплічник – маленька скринька життя серед війни. Адже їй інколи доводиться надавати домедичну допомогу стареньким, хворим або пораненим там, де обстріли не припиняються й куди швидка не виїжджає. Медики чекають автівку спецпідрозділу в максимально безпечному місці.

«Якщо ми їдемо за пораненими, я завчасно телефоную на швидку, – розповідає Олена. – Буває, що й самі транспортуємо до лікарні. Нещодавно наша автівка, повертаючись із Великої Писарівки, застрягла в снігу. Це було саме тоді, коли сталася проблема з моїм пальцем. Я дуже переймалася, щоб вчасно доправити чоловіка з пораненою ногою, який втратив багато крові, до медичного екіпажу. Про себе навіть не думала. Одною рукою тримала тяжкопораненого біля себе, заспокоюючи, а іншу – з пораненим пальцем – підняла вгору. Коли чоловіка передали швидкій, відчула, що рука повністю оніміла. Медики пропонували зробити обезболення, але я дотерпіла до Охтирської лікарні, де мене відразу забрали до операційної. Пізніше направили до Києва».

Попри складне втручання та проходження лікування жінка наразі продовжує брати участь в евакуаційних заходах. Бо «вихідних» немає. Є лише ті, хто чекає на порятунок.

Пам’ять, яка не дає спати

Найтяжчі випробування для Олени – виїзди, коли доводиться евакуювати загиблих. «Ти розумієш, що це люди, яких уже не вдасться врятувати, – каже капітан. – У цей момент особливо гостро усвідомлюєш, наскільки жахлива війна. Потім довго не можу спати: прокручую все в голові, аналізую кожну деталь. Це були звичайні люди: хтось їхав на велосипеді чи автівці, хтось просто пішов за хлібом… Вдома про це нікому не розповідаю, щоб не хвилювати рідних. Днів зо три намагаюся прийти до тями, пропускаю все через себе. А черговий рятівний виїзд стає своєрідними ліками – робота допомагає відновитися».

Понад місяць тому спецпідрозділ виїжджав на Тростянеччину. Людей убили, коли вони їхали автівкою. «Білі янголи» збирали обгорілі тіла – настільки понівечені, що неможливо було розрізнити, де чоловік, а де жінка. «Ми вже забрали загиблих, коли мені скинули на телефон їхні документи, – згадує Олена. – І я зрозуміла, що знала їх усіх. Ці люди ще зовсім недавно допомагали евакуювати пораненого. Пам’ятаю лікарку, з якою ми спілкувалися… Дуже боляче».

Три тижні – на спецоперацію

Одного разу, щоб вивезти загиблих із території під щільним вогнем ворога, знадобилося три тижні. Це була рідна для Олени Ставицької Великописарівщина. Майже за одну добу росіяни забрали життя двох людей. Тіло одного чоловіка лежало на краю замінованого поля, іншого – за кілометр углиб. Територія – впритул до кордону, тому попереду рухалися вибухотехніки, перевіряючи кожен метр.

Першого загиблого вдалося забрати одразу. А от до другого дістатися було вкрай складно. Польова дорога виявилася замінованою, зверху постійно «накривали» обстріли. Кожен вихід – ризик для життя. Але залишити людину, на тіло якої чекали рідні, вони не могли. Довелося шукати інше рішення.

Спеціально для операції зварили металеві «кішки». Виїхали надвечір, щоб на світанку, в тумані, коли в повітрі менше ворожих «очей», виконати задумане.

«Із дрона скинули «кішки», а мотузки лишили на дорозі, – згадує Олена. – Швидко під’їхали, смикнули за одну – не вийшло, тіло зісковзнуло. З другого разу тільки вдалося його зачепити й витягнути. Далі – секунди: завантажили в автівку і поїхали».

Це була спецоперація заради гідності, щоб людина повернулася додому. Навіть після смерті.

Офіцер року, якому зал аплодував стоячи

У 2025 році Україна вперше в історії отримала одразу три міжнародні відзнаки від Міжнародної асоціації жінок-поліцейських (IAWP) – престижної глобальної організації, яка з 1915 року об’єднує жінок у правоохоронній системі понад 75 країн світу. Серед них – капітан Олена Ставицька, яка стала «Офіцером року». Подія, що відбулася в Глазго (Шотландія), об’єднала понад 800 учасників із 42 країн світу.

«Нагородження в моїй номінації було останнім, – згадує Олена. – Коли я піднімалася на сцену, увесь зал аплодував стоячи. Лише мені одній! Це було несподівано і неймовірно приємно. У мене по обличчю котилися сльози… Гордість була невимовна – за себе, за Україну».

Ще одну поважну нагороду минулого року – орден «За мужність» ІІІ ступеня – мешканці Сумщини вручав Володимир Зеленський. «До цього мені зателефонувала вчителька моєї доньки й розповіла, що в промові Президента на День Конституції почула моє ім’я, – продовжує капітан. – Він згадував про «Білих янголів» на Сумщині і про найменшу дитину з Ворожби, якій на момент евакуації було всього шість днів. А пізніше мені повідомили, що маю прибути до Києва на таємну «місію». Виявилося, що це було нагородження. Того дня я подарувала Президенту свій шеврон «Білих янголів», який зняла з плеча».

Олена Ставицька зізнається, що любить свою роботу. Адже кожна врятована людина, кожна успішна евакуація дає відчуття, що вона робить щось справжнє і важливе.

ДОВІДКОВО: З моменту створення спецпідрозділу на Сумщині у вересні 2024 року на рахунку Олени Ставицької понад 1300 небезпечних виїздів та 1808 врятованих життів. Серед евакуйованих – 441 дитина та близько 200 осіб з обмеженими можливостями. Чотирьом людям було надано медичну допомогу, а 15 – доставлено до лікарень. Також офіцер виконувала важку місію з вивезення 24 тіл загиблих.