Життя у бомбосховищі, втеча і чоловік у Сумах: історія переселенки з Маріуполя
У 2022 році Олеся Єгорова з мамою і 9-річним сином вибралася з Маріуполя після місяця у бомбосховищі. Втратила батька, все майно і стабільне життя, але змогла розпочати все з початку у Сумах. Знайшла роботу, вийшла заміж. Історія Олесі Єгорової – у матеріалі Суспільного.
Олеся Єгорова майже все життя прожила у Маріуполі. Розповідає: мала престижну роботу, працювала у великому медичному центрі масажистом-остеопатом. Будинок поблизу моря, машина, батьки мешкали неподалік – стабільне, влаштоване життя. Фотографій з тих часів збереглося дуже мало, каже жінка. Останній місяць у рідному місті згадує з жахом. Після вторгнення Олеся з рідними жили у бомбосховищі.
“Люди замерзали, люди помирали, звичайно, від холоду. Багато хто від голоду, хтось від зневоднення, тому що води немає. Ми ж на березі моря, у нас колодязів нема. Ми зливали воду з батареї, пили з бойлерів. Щоб там помити навіть руки, про це взагалі нічого не говорилось навіть. Тобто це чорні руки, тому що ти готуєш на кострі постійно. Це чорне обличчя. Ти весь замазаний, страшний. Ну, і те, що безкінечний страх, тобто в тебе постава стає така, ну, як у тварини. Тобто втягуєш шию, прижимаєшся додолу постійно, тому що тобі, якщо ти на вулиці, постійно потрібно падати, якщо щось летить, або тут перестрілка автоматна поруч з тобою, звичайно, деякі навіть солдати тільки махали, щоб лягали”, — згадує жінка.
Олеся розповідає, що до останнього не вірили, що буде війна: “У нас є «Азов», у нас куча військової техніки в місті, в нас там до цього військові все ж окопувались, вони там готувались до цього. Вони підготовлені, у нас є захист. Чого нам боятись? Все буде добре”.
Все почалося з віддалених вибухів, кілька днів місто ще продовжувало жити звичним життям, згадує Олеся: “Магазини працювали, маршрутки ходили. Але лікарні вже були переповнені пораненими людьми, тому що прилітало постійно по районам. Нас, звичайно, заспокоювали з телевізора, що все буде добре, залишаємось на своїх місцях, нікуди не ходимо лишній раз”.
За кілька днів зникли світло, вода, газ. На вулицях міста почалися бої, вдома вже було дуже страшно, тому Олеся з мамою і сином спустилися у бомбосховище неподалік будинку.
“Мама домовилась, що нам виділили лавочку. Тобто такі три сидячі місця. Батько не спустився, тому що він розумів, що там місця мало і для нас, тобто якщо він там ще сяде… ну, типу, я буду в квартирі, я буду охороняти квартиру, тому що вже почались мародерства. Я не засуджую людей ні в якому разі, котрі шукали їжу і воду або теплі речі, тому що вже почали горіти будинки. Вже у багатьох горіли будинки, тобто деякі люди просто не могли там взяти якісь теплі речі у своєму ж будинку, тому що він згорів. Звичайно, вони лізли кудись, щоб хоч щось, утеплитися. Як назло, березень і мінус 10. Ті, котрі там брали все, що захочуть, ну, чесно, ну це свинство”, — згадує жінка.
У порівнянні з квартирою без вікон, у бомбосховищі можна було хоч трішки зігрітися за рахунок великої кількості людей, були як у коконі, розповідає Олеся. Каже, медичної допомоги не було, в лікарнях вже не мали можливості допомагати пораненим, оскільки там закінчилися медикаменти.
“Коли ми привели одну поранену жінку, котрій перебило руку, лікар відповів мені, що «в мене навіть перекису нема, щоб продезінфікувати, в мене нічого немає, я не можу нічим вам допомогти». Якщо там потрібна була ампутація, це все робилось наживу. А там виживеш, не виживеш, як пощастить. Трупи були всюди. У кожного бомбосховища, у кожного підвалу було або місце якесь поховання, якась клумба, або якщо це постійний вогонь, що ти не можеш викопати могилу для людини, там складалось десь за гаражами. Багато людей без ліків залишилось, комусь потрібно були постійні ліки. І, звичайно, було багато суїцидів, тому що люди не витримували. І я вам чітко можу сказати, що я б теж не витримала, якщо б не дитина”, — говорить Олеся Єгорова.
Олеся каже, що стала єдиною надією на порятунок для сина і літніх батьків. Виходити на вулицю було страшно не тільки через обстріли, говорить жінка:”Люди, коли в такій обстановці, вони теж стають тваринами. Ну, як би це страшно не звучало. Деякі зберігають людяність, а деякі ні. Тому що там говорилось про зґвалтування військовими, да ні, не військовими. Тому що деякі люди стають дуже дивними, тому що наказаності немає, взагалі відсутність якихсь соціальних норм. Ну, це такий фільм жахів, якийсь постапокаліпсис. Тому це дуже-дуже страшно. І люди змінюються, люди стають іншими, тобто всі якості, котрі в них були погані, вони всі назовні проявляються”.
Родина жила в районі біля Азовсталі, де у мирний час працював батько Олесі. Після вторгнення опинилися у пастці, між морем, Азовсталлю і російськими військами. Був варіант вийти на російські фільтраційні табори, але його не розглядали, каже жінка: “Моя мама з заходу України, з Волинської області, вона вчителька української мови та літератури. І звичайно мама була взагалі в шоці, що вона туди піде, на ту землю ступить. Ну, і я б не хотіла. Я не засуджую людей, котрі виходили через Росію і потім там за кордон виїжджали. Ні, в тих реаліях, котрі були, молодці, що зробили, що взагалі там вижили, вийшли. На той момент я не розглядала це як вихід”.
Виходити вирішили після того, як вигоріла батьківська п’ятиповерхівка.
“Батько не пішов з нами. Батько пішов в будинок, де я проживала з сином і з колишнім чоловіком. І через місяць він зник безвісти. По цей день я не знаю, де він. З ним було все нормально, а потім він просто вийшов з дому і не повернувся. Ми не знаємо, де він. Він дуже такий різкий чоловік, він міг щось сказати, а комусь, можливо, це не сподобалось. Ну, як варіант. Це так, домисли. І через три дні бомбосховище, в котрому ми були, все ж його пробили, тому що до цього його монотонно пробивали. Взагалі пробивали всі бомбосховища, де були люди. Вони знали і спеціально знищували”, — розповідає Олеся.
Зв’язку не було, дізнатися про ситуацію за містом не могли, йшли через Азовсталь та розбите місто у невідомість, розповідає Олеся. Йшли утрьох з мамою і сином, йому тоді було 9 років.
“Мій син ні разу не заплакав за весь цей період. Ні разу він не поскаржився, що він хоче їсти, хоче пити, що йому страшно, скучно, холодно. Ні разу. І коли ми виходили і трупи лежали всюди, і треба було там переступати через них. І спочатку я йому говорила там: “Тимур, не дивись, відвернись”. Ну, як мама. А він говорив: “Мама, це манекени. Все нормально”, — згадує жінка.
Потім були Мангуш, Бердянськ і найняте за великі гроші авто до Запоріжжя. Численні російські блокпости, на яких знущалися і мало не забрали сина.
“Автоматні черги над головою, обшуки, забирали, що хотіли. На блокпосту почав військовий російський витягувати з машини мого сина і говорити: “Який гарний хлопчик”. Слава Богу, я зорієнтувалась. Сказала, що мого сина дуже укачало в машині: “Он сейчас обрыгает вас, обрыгает всю машину”. І йому стало гидко, він відпустив його”, — розповідає Олеся.
Із Запоріжжя перебралися до родичів у село на захід України, але роботи там не було, тому Олеся прийняла запрошення подружки із Сум.
“Я їй дуже-дуже вдячна. Вона сказала, щоб я приїхала до неї. Я жила в неї п’ять місяців. Потім я ще познайомилась з людьми, котрі допомагали мені. Ну, ви ж розумієте, в мене не було на той час ні взуття, ні одягу, в моєї дитини немає чого одіти. Зовсім чужі люди нас одягали, обували. Ну, взагалі я безмежно вдячна сумчанам, тому що вони так душевно всі відносились до нас. І я познайомилася з жінкою, котра дала свою квартиру. Ми платимо тільки за комунальні послуги. Я знаю точно, якщо б не ця допомога, я не знаю, змогла би я так чи ні, чи просто повісила б руки і на цьому б все закінчилось. Але от ця допомога, підтримка… На другий день, коли я була в Сумах, я влаштувалась в салон краси, я теж дуже вдячна керівниці цього салону. Потім ми вже з нею спілкувалися, говорила: “Я не знала, зможеш ти працювати чи ні”, тому що я була дуже залякана після цього всього стресу. А мені ж треба комунікувати з людьми, ну і вона говорила: “Я боялась тебе брати”. Але, ну, думала, все буде добре. І три роки я пропрацювала у неї”, — розповідає жінка.
У Сумах Олеся познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він теж масажист, і допоміг їй відкрити власний кабінет. Власне, завдяки масажу вони і познайомилися:”Я привела свою дитину на курси масажу для підлітків. Він керував цим. Тому що моя дитина хоче бути теж масажистом. Але я не хотіла, щоб я була першою вчителькою його. Тобто хтось повинен ще показати”.
Євген зробив пропозицію Олесі через три тижні після знайомства. Чоловік з 2014 року очолює громадську організацію з навчання домедичній допомозі, від початку повномасштабного вторгнення служить у теробороні. Олеся каже: тепер її дім – у Сумах. Тут улюблена робота, сім’я, нові друзі. Іноді спогади про минуле життя повертаються з випадково побаченими речами.
“Я коли бачу, що хтось іде в кофтинці, була в мене така кофтинка, була в мене така курточка. В дім приходиш до когось в гості і ти розумієш, що в тебе були такі тарілочки. Шкода. Ти ж працював на це, не з неба ж впало тобі це все”, — говорить Олеся.
Всі ці роки після виходу з Маріуполя Олеся проходила реабілітацію з психологом, психіатром, але вважає, що вона вже не буде такою людиною, як раніше.
“Я стала більш жорсткішою десь. Я часто закриваюсь, замикаюся в собі. Треба просто жити далі і все. Тому що виходу з цієї ситуації більше немає, напевно. Ну, і тому я працюю, я живу, я сподіваюсь на те, що в мене обов’язково буде будинок. Я мрію про це. Я мрію про те, що у мами буде будинок. Я цього дуже-дуже хочу. Я все одно сподіваюсь на те, що, можливо, знайдеться батько. Я дуже сподіваюсь, що мій син забуде про все, що було, хоча він не згадує. Він теж був в реабілітаційних таборах для дітей. Ну, на даний момент він кремінь, просто кремінь. Я там десь можу понити, він мене підтримує. Він пишається мною, він говорить про те, що мама для нього приклад.Іноді віра в себе уходить, в тебе опускаються руки. Звичайно, в мене є депресивні стани періодично. Періодично я розклеююсь, мені нічого не хочеться робити. Але ти розумієш, що в тебе є дитина, в тебе є сім’я, заради котрої ти повинен вставати кожний ранок з ліжка, рухатись, щось робити”, — ділиться Олеся.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ