“Забрали хазяйство і виїхали”: як сімʼя Котенків евакуювалася з прикордоння Сумщини
На початку повномасштабної війни сім’я Валентини й Миколи Котенків проживала в селі Грабовське, що розташоване біля кордону з Росією. Через постійні обстріли, восени 2022 року вони з дітьми виїхали в Краснопілля, за кілька кілометрів від свого села. Розповідають, на той момент в селищі було більш-менш тихо. Обстріли Краснопілля посилились у 2023 році, а у 2024-му їх кількість зросла в кілька разів. Попри це, у більш безпечне місце Котенки не виїжджають. Свою історію розповіли Суспільному.
“Це наш переселенець із Грабовського. Ще один там є, але той вже старенький”, – гладить собаку Жоріка Валентина Котенко.
Каже, вивезли з-під обстрілів села Грабовське, де сім’я Котенків проживала до осені 2022 року.
“Як оце десь перед обстрілами, він оце так сідає на будку і отак носа вгору, наче щось нюхає. А взагалі він жив з нами в погребі. І десь малєйший постріл, він вже перший в погребі”, – пояснює жінка.
Окрім Жоріка, Котенки вивезли з Грабовського ще одного свого собаку, кота і кілька курей із півнем.
“Кури тут є ті шо з села, й не з села. А півень цей з села. І він такий, що скільки в нас було півнів – не дає їм жизні. Просто убиває і всьо: “Я тут хазяїн”, – пояснює пані Валентина.
Виїхати з рідного села довелось через повномасштабне вторгнення, обстріли й близькість до кордону з Росією, розповідає пані Валентина.
“Та там метр у метр. Там ставок навпіл. Вулиця, тільки що назва, половина російської, половина наша…”, – говорить жінка.
Вранці 24 лютого 2022 року з Росії повз Грабовське пішли колони техніки, згадує жінка: “42 дні в нас їхала техніка: туди, назад, виїжджали, заїжджали, все ж через нас їхали. Ми все бачили. У нас, ну отак, як ну ось через вулицю. Ми бачили, як вони заїжджали з тієї сторони і все ж йшло через село”.
Обстріли села російськими військами були від самого початку повномасштабної війни. І з кожним днем, розповідає жінка, посилювались.
“По погребах ми ночували і днювали. Моя мама лежача. Ми ж її сюди забрали, вона і сьогодні лежить. Ми її носили в погріб в погріб, вона маленька, худенька. Холодно – змерзла, в хату несемо. Три секунди – обстріл, в погріб несемо. Можна сказати, що жили ми в погребі. І так усі. Тільки вийшов, вже летить над головою, тільки вийшов, вже свистить над головою. Дуже, дуже страшно було”, – говорить пані Валентина.
Старший син Валентини й Миколи Котенків Дмитро був військовим, служив у 80 десантно-штурмовій Галицькій бригаді. На початку вторгнення їх зі Львова перекинули обороняти Херсонський напрямок. За два дні, 26 лютого, Дмитро загинув.
“Ну що, хлопці молоді, нічого не знали. Їх багато дуже загинуло… І тоді ж ми були в окупації, щоб привезти, його ніхто б не привіз. І там його на Личаківському кладовищі й похоронили. Ми їздимо по можливості. Ось недавно я була. Ми й по сьогодні не віримо, що то він там…”, – зітхає і витирає сльози пані Валентина.
Восени 2022-го року, коли в молодших дітей почалося навчання, сім’я Котенків ухвалила остаточне рішення – виїхати з села.
“В нас ні світла ж не було, ні інтернету, ні зв’язку, нічого, онлайн же був. І ми ото за хлопців. Поросят, хазяйство тримали, Коля каже: “Я останусь, а ви їдьте”. Ні, кажу, або їдемо всі, або остаємось. І ми вирішили одразу все. Забрали хазяйство, поросят порізали маленьких і виїхали всі, всі разом”, – згадує жінка.
Пів року Котенки орендували житло, потім купили цей будинок і почали його облаштовувати. За кілька місяців, каже пані Валентина, обстріли селища стали частішими.
“І зараз йти в магазин вже страшно. Ото бігом поїхали, бігом скупилися і приїхали додому”, – говорить жінка.
Під час обстрілів спочатку ховались у погребі. Нині, каже жінка, не ховаються.
“Як ото послухаєш – той у погребі загинув, той у хаті. Як наменовано так, там воно й буде. Хоть ховайся, хоть не ховайся. Вже ніде не ховаємось. Так от на Бога надіємося, а там, а там як получиться…”, – говорить пані Валентина.
“На себе не плошай”, – додає чоловік Валентини.
Попри часті обстріли, виїжджати з Краснопілля, каже Валентина, поки не планують.
“Зараз безпечне місце де? За кордоном? Мама лежача, я ж її ніде не вивезу. Я її не кину. Нікуди їхати, нікуди не поїдеш”, – додає пані Валентина.
Найбільше бажання, наостанок ділиться жінка, аби настав мир.
“Щоб діти не трусилися, щоб не боялися, щоб просто ходили в ту саму школу елементарно отак. І аби не ховались по тих підвалах, більше нічого не хочеться. Хочеться, щоб тільки був спокій”, – каже жінка.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ