“Як тільки не знущалися”: Андрій Редько з Сумщини розповів про два роки у полоні
19 березня 2025 року житель села Собичеве на Сумщині Андрій Редько повернувся додому з російського полону, де пробув 2 роки та 2 місяці. За цей час, розповідає, пережив голод та тортури. Справжнім подарунком називає лист від доньки, який йому видали перед обміном. Про полон і те, що допомогло витримати — розповів Суспільному.
Майже півтора місяця тому Андрій Редько з Собичевого повернувся з російського полону. Говорить, потрапив туди понад два роки тому 18 січня 2023 року, на Харківському напрямку.
“Заїхав у район Петропавлівки. А там десь, можливо, пару кілометрів ми стояли від русні. Їхав-їхав і прилетіло мені в машину. Коли я прийшов до тями, було вже пізно. Хлопці, звісно вже їхали на виручку, але я казав, що мені вже все. Кажу, не їдьте сюди, бережіть себе. І о сьомій ранку у мене вже обірвався звʼязок. Прийшов я до тями, поранення в мене такі, як на мене, не дуже тяжкі: сліпий-глухий на праву сторону, плече, нога. Отямився, в полон мене взяли чечени. Зрозумів, що я десь в якійсь хаті, в чулані якомусь, очі зав’язані, на руках стяжки”, — згадує чоловік.
54-річний воїн згадує, з перших днів повномасштабної війни долучився до патрулювання села, потім на заході України було навчання і з кінця червня чоловік виконував завдання на Донецькому напрямку.
Потім з Донецького напрямку підрозділ, у якому ніс службу Андрій Редько, перекинули на Харківський напрямок.
“Швидко вибили їх з Куп’янська, не встигали переїздить. Вони тікали, на Харківському напрямку вибили їх з Петропавлівки, йшли вперед. Потім вони зупинились, стали десь у Вільшані. Це ще на нашій стороні. Зима, воно, знаєте, плавучки починаються”, — розповідає чоловік.
Коли повертався з зимової відпустки, згадує воїн, його і захопили в полон та пораненого із зав’язаними очима та руками перевезли до польового табору полонених, де відбувся перший допит: “Трохи шокером так, туди-сюди, звична процедура їхня. Пройшла прийомка, затягли вони мене, закинули в палатку, де сиділи наші хлопці. Ті давай мене вимивати, голова повністю у крові. Допомогли. Ну вечерю я не пішов, бо у мене була зламана нога. Навіть шину не прив’язали ніяку. Трогать там у таборі, правда, ніхто не трогав. Кажуть, вчись ходить, легше буде вижити. І вже наступного дня, це було 19 січня, я пішов на обід у їдальню. Ставлення більш-менш. Там не били. Три доби я там пробув. Годували нас, курить давали. Їжа була більш-менш, бо нас там мало було”.
Після польового табору Андрія Редька перевезли у госпіталь до Курська, бо потребував медичної допомоги. Згадує: “Нога вже була отакенна, як колодка. Ходити було дуже важко. З ранку було дуже боляче, а потім вже розходжувався, ходив. Два місяці я пробув у госпіталі. Лікували по-різному, від зміни залежало. У мене велика втрата крові була. У вену щось вводили, підтримували організм, також знеболювальне кололи. Почало гнити плече, кисть, плече було розвернуте, почало воняти”.
У госпіталі на Курщині воїн пробув два місяці, звідти його перевели до Курського СІЗО.
“Два тижні йшла жорстока “прийомка”. В перший день найгірше було. Стоїть така колона їхніх “ментів” і біжиш через неї. Хто вцілив, то все твоє. Отак по всій колоні біжиш, як м’яч баскетбольний пролетів. Можна сказати, пропхнули обличчям до стіни, стоїш нічим не захищений, бʼють по чому хочуть”, — розповів пан Андрій.
Андрій Редько говорить, конвоїри розважалися, записуючи відео знущань з полонених: “Коли ми їхали, один казав, що тепер нецікаво сюди буде і ходить. Захотіли побити — увірвались в камеру — відтовкли. Примушували гімн співати, пісні їхні вчить, співати. Співали зранку, ввечері, коли тричі на день, коли — 10. Якщо “проштрафилися” камера може тиждень стоять, місяць ходить. Комусь щось не сподобалось, місяць стоїмо. Камери малі, перевантажені були, для чотирьох сиділи по 12, останній раз тут на Курську я сидів камера для 8, а сиділо 22 людини. В туалет чергу зранку займаєш, до обіду, можливо, потрапиш”.
Засобів гігієни, говорить Андрій, не було: “Перші труси я одягнув місяців через сім: дали перші труси і шкарпетки. Паста зубна було є, а бувало і нема. Ходили по кілька місяців не миті й не стрижені. Милися в основному під кранами холодною водою, у тазках прали. Їжа на Курську була дуже погана, гнила картопля, буряк. Рятував хліб, давали десь по 3 кусочки по 120 грамів, два — чорного, один — білого”.
Ставлення до полонених залежало від того, хто чергував на зміні у в’язниці, каже чоловік. Найголовніше, додає, було витримати: “На їжі багато хто ламався, бувало таке, що ставлять миску собачу, офіцери ставлять на коліна двох. Ось вони ричать і хватають м’ясо те, як собаки. Як тільки не знущалися”.
Коли почався наступ українських військ на Курщині, полонених, яких утримували в СІЗО перевезли далі, розповідає Андрій Редько: “Привезли нас на Тулу, там ми ніч простояли в прогулочному блоці на колінах, 16 годин нас так тримали, а потім привезли в Івановську область у місто Кінешма. Там я ще добув сім місяців. Жорстоке СІЗО, але з гігієною. Били, жорстоко били нас. Ми спочатку взагалі не ходили, затягували ми один одного”.
Вдома захисника чекала дружина Наталія, доньки та онуки, зв’язатися з рідними можливості не було: “Три листи я написав, дійшов тільки один. Новин взагалі нуль. Ми не знали, що і як в Україні. Вони, бувало, каркали, що у вас там вже нічого нема, що поляки вже жінок ваших мають. Ламали, щоб переходили на їхню сторону. Годували також баландою, розливають ото все разом, як свиням. Тут теж хліб рятував”.
Пані Наталія отриманий лист від чоловіка, говорить, знає напамʼять і зберігає як сімейну реліквію. Разом із донькою вони звертались до різних інстанцій, аби дізнатись новини про чоловіка. З допомогою міжнародного Червоного хреста вдалося його знайти та подати на обмін.
“Це мені випав щасливий жетон. Там не знаєш, що ти на обмін попадеш. Це ті, хто сиділи у виправній колонії, вони виходили, спілкувалися між собою. А ми — ні. У нас пройшов обід, сидимо компот чи кисіль п’ємо, хліб їмо, камера відчиняється, ніколи такого не було, ми не чекали. Коли камера відкривається, ти маєш стать, руки за спину, ми так по кутках розбігалися. “На вихід Редько з речами, допоможіть йому зібратися і хліб нехай забере”. Думав, етап новий уже”, — ділиться чоловік.
Андрій Редько говорить, російські охоронці в тюрмах дуже боялися українських полонених: “Взагалі виходило восьмеро з собакою на нас. А нас шестеро, побиті люди, голодні, 60 кг я був. Швидко їли, дуже швидко. Роти спочатку попалені в усіх були, потім позвикали. Поки коридорний наливає їсти, ти вже маєш поїсти і подати чистий посуд на друге. Поки він другу страву дороздав, ти маєш подати посуду і отримати чай. Якщо не встиг подати — залишаєшся голодним”.
Перед самим обміном, говорить чоловік, йому віддали листа від доньки, але тоді він ще не знав, що скоро повернеться додому: “Женуть мене по підвалах у карцер, роздягають наголо. “Складай речі!” Я склав. “Випрямся і до стіни”. Стою голий, заходить чоловік у пов’язці протигрипозний, пофотографував мене. Забирають речі, кидають речі такі брудні, спортивні штани. ЗСУ-шну фліску дали і бушлат, мішок з чоботами принесли. І заганяють мене в “одіночку”. Я зрозумів, що етап”.
Тоді, згадує чоловік, думав, що його везуть до наступної в’язниці. Через деякий час його в автозаку привезли до аеропорту.
“Ще старий ІЛ по-моєму, знизу техніка зʼїздить, зверху десант залазить. По трапах на другий поверх я підіймався. Нас напресували в цей літак. Крики були, перший поверх били, там же ні сидінь, нічого не було, хлопці на колінах стояли. Верхній поверх сиділи, бо по двох сторонах там лавки. Летіли ми десь годину, не довго. Коли сказали, що зараз вам розвʼяжуть руки, можете зняти пов’язки, ми зрозуміли, що ми вже не в Росії. Вийшли, дивимось — білоруські номери. І ми зрозуміли, що обмін”.
Після 2 років та 2 місяців полону захисник повернувся додому. Загалом 19 березня Україна повернула 175 воїнів.
“Не вірилось довго. Полегшення було, бачу свої дівчата, дають телефон, дають курить, пити дають. Воно не вірилось. Я скільки там був, не плакав, а коли почув голос Наташі (дружини — прим.ред.), заплакав”, — ділиться Андрій Редько.
Зараз Андрій Редько вдома та, говорить, потребує тривалого лікування, адже після важкої контузії й травм не отримав майже ніякої медичної допомоги.
“Сліпий, глухий. На праве око сліпий, на вухо — глухий. Важка контузія була, уламки ще в голові. Нога мучає, все мучає. Документи в мене всі є. Плече, якраз же влучило у шарнір, ото зарядку трохи зроблю, воно краще. А оце посидів, воно починає німіти, стріляє”, — говорить чоловік.
Планів на майбутнє, додає Андрій, поки не будує. Головне зараз — трохи відновити здоровʼя та побути разом з родиною.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ