“Люди у щоденному страху”. Як живе прикордонне з Росією село Гуринівка на Сумщині

11:39 / 03 січня 2024

Сумщина має 564 кілометри спільної межі з Росією — село Гуринівка розташоване на відстані понад 8 кілометрів від кордону. Тут немає магазину і не ходить транспорт, проте жителі не поспішають кидати свої домівки.

Мешканець прикордонного села Григорій Москаленко розповів: він та його односельці намагаються жити звичним життям – утримують господарство та обробляють землю.

Попри обстріли, чоловік покидати домівку не збирається: “Ні, навіть якщо ніде буде жити, може будемо в підвалі жити, але села я не хочу покидати. Всі люди живуть у щоденному страху, що приховувати. Обстріли бувають кожен день. Учора 5 разів сильні вибухи були. В принципі, кожен день ми живемо у напрузі. Страшно, так страшно. Але вже і не за себе, страшно за дітей, за внуків за правнучку”.

"Люди у щоденному страху". Як живе прикордонне з Росією село Гуринівка на Сумщині

Чують вибухи у Гуринівці щоденно, розповів пан Григорій. Він на слух визначає постріли та влучання. Чоловік поділився мрією: “Щоб у кожній сім’ї був добробут, щоб всі люди жили в дружбі. Тільки не з північно-східним сусідом. Мабуть, пройдуть століття, а ми ніколи не зможемо забути і пробачити їм. Вибачте… (плаче – прим. ред.).”

Понад 50 років мешкає у Гуринівці і Наталія Костенко. Про життя поруч з Росією жінка розповіла: “Обстріли то ми чуємо і чуємо кожний день. Був випадок, що і недалеко до села “прилітало”. Ми були на роботі і в нас обідня перерва була. Ми вийшли на вулицю. Ми не зрозуміли відразу, що це було. Якісь секунди – свист, вибух, дим. Налякані дуже були. Також перед селом, коли комбайни молотили, були вибухи. Сьогодні зранку, близько пів на восьму чули вибух такий, що і в хаті чутно. Шахеди ми чуємо і вночі часто чуємо, що гудуть, летять”.

Мешканка села Тетяна Попіль поділилась: зі страхом чекають ночі, бо саме тоді російські солдати атакують найчастіше. Від обстрілів мають свій алгоритм порятунку: “У мене двоє онуків. Щоб діти цього не чули і менш травмувались, стараємось це перетворити на гру, то ми тренуємось, то ми по картоплю в погріб полізли. Звичайно страшно. Вдень ще не так, а от вночі, коли тривога, хтось обов’язково виходить на вулицю, особливо, коли летять Шахеди, ми ж їх чуємо. Ми чуємо ракети. Ми зараз вже знаємо і розуміємо де це – на скільки далеко і на скільки це близько. Чи нам можна у дворі ходити, грубо кажучи, чи треба біля погреба бути”.

Тетяна Попіль поєднує роботу у місцевій бібліотеці з організацією спортивного дозвілля для дітей. “Життя не стоїть на місці. Якщо треба побігати хлопцям у футбол – відкриваємо будинок культури. Там тренажери стоять. У нас є люди, яким вкрай необхідні заняття на тренажерах, бо вони погано ходять”, – розповіла жінка.

У селі немає магазину і не ходить транспорт, проте людей, що виїхали через вторгнення, небагато, розповіла староста Гуринівського старостату Юлія Яценко.

“Вони від’їжджають, приїжджають. З початком вторгнення дуже лячно було тут жити. Люди почали виїздити з села, шукати собі десь прихисток, а згодом почали повертатися. Люди дуже працьовиті, вони на власних землях побудували теплиці і працюють”, – розповіла староста.