На Сумщині військовий допомагає побратимам справлятися зі стресом за допомогою ляльок

Військовий Валерій Дзех вірить у янголів. Кількох він носить у своєму піксельному наплічнику. Істоти з пап’є-маше мовчазні й нерухомі, допоки чоловік їх не торкнеться. Хтось назве їх ляльками-маріонетками, але Валерій відрекомендує інакше: «Це мої друзі, побратими й партнери фронтових вистав». Понад два роки ця команда служить у складі мобільної групи військових артистів Культурний десант організації Культурні сили. Місія Валерія — допомогти побратимам, що перебувають на фронті впоратися зі стресом за допомогою арттерапевтичних вистав. Нині лялькар перебуває на Сумському напрямку. В інтерв’ю Цукру розказав, як «його друзі» впливають на захисників, і чому іноді провокують конфлікти.

І тоді серед мільйонів людей мрія впізнає саме тебе

Високий чоловік у чорній футболці й камуфляжним наплічником за спиною прямує містом. Обідньої пори на Нижньовоскресенській чимало людей, їх навіть доводиться оминати. Під широкими кроками чоловіка шурхотять дрібні камінчики.

— Я можу запросто уявити крила будь-якої людини, — каже 37-річний Валерій Дзех, блукаючи поглядом серед перехожих. — Колись всі ми були янголами, а зараз живемо, сховавши свої крила. Та одного разу зрозуміємо щось і полетимо. Ніхто тут не залишиться, — вдумливо додає він, і шурхіт кроків раптом нагадує шелест крил.

Валерій — офіцер ЗСУ, професійний лялькар, учасник об’єднання військових митців Культурні сили. Народився й виріс у Харкові. Його дитинство пройшло на Салтівці 90-х — районі, який він називає «територією вічного протистояння підлітків». Ті роки залишили по собі спогади про те, як «батьки більше думали про виживання, ніж про виховання». Хлопець не відвідував жодних гуртків і старався не бувати поза межами Салтівки, адже така необачність загрожувала синцями й розбитим носом.

Аби розважити себе, Валерій створював власні світи — розігрував фантастичні історії, в яких обов’язково розгорталася боротьба. Тоді книжкові полиці перетворювалися на кораблі, замки чи кімнати для героїв. Часто в тих персонажах Валерій відтворював риси батьків і родичів, яких «зламали» 90-ті. У фіналі дитячих історій завжди перемагали людські чесноти, адже їх, за словами Валерія, бракувало в реальності.

Потреба створювати казково-героїчний світ, каже Валерій, зникла тоді, як отримав доступ до татового відеомагнітофона й чималої колекції фільмів. Згодом з‘явилася ігрова приставка й комп’ютер, тож хлопець з головою поринув у виміри, вигадані кимось.

Уже в дорослому віці, коли здобув освіту зварювальника й певний час попрацював на Харківському тракторному заводі, в ньому знову прокинулося бажання щось уявляти. Валерій відчув, що більше не бачить себе серед цехів ХТЗ. Він хоче грати в театрі.

— Мене постійно переслідувало бажання покращити своє життя. Приклади брав з фільмів, зокрема з «Крок уперед 2». Це історія про дівчину, яка, попри відсутність доступу до мистецької освіти втілила мрію стати танцівницею. Я теж захотів щось змінити. Спочатку думав створити стрітбольну команду, але раптом вирішив написати п’єсу й спробувати себе в театрі, — пригадує свої перші кроки до мрії військовий.

Оживити неживе

Перша п’єса Валерія побувала в усіх театрах Харкова й зібрала рекордну кількість відмов від режисерів, які не хотіли її ставити. Проте це не зупинило майбутнього лялькаря. На той момент Валерію було достатньо просто продемонструвати, що його вистава з’явилася на світ.

Згодом він отримав пораду від викладача приватної школи «Очаг» Анатолія Якубова вивчитися на лялькаря й дослухався: знайшов необхідну кафедру в Харківському національному університеті мистецтв Івана Котляревського, склав іспити й почав знайомитися з ляльками. Проте невдовзі Валерія охопили сумніви, здавалося, що він займається маячнею. Ніяк не міг зрозуміти: як це — спілкуватися з ляльками? Для чого? Кілька разів він поривався перейти на кафедру драматичного театру, але щось його зупиняло.

— У якийсь момент я почав себе реалізовувати — став очільником студентського комітету, отримав президентську стипендію. У ляльках і людях, які ними керували, роздивися щось більше. Адже ніде не зустрічав тих, у кого було б стільки любові, щоб оживити щось неживе. Здавалося, на таке здатні лише лялькарі, — натхненно каже Валерій.

Відтоді ляльки стали його друзями й партнерами. Восени 2013 року він заснував «Малий театр маріонеток». Команда гастролювала Україною, показуючи вистави для дорослих і дітей.

Коли почалася повномасштабна війна, ляльки стали для Валерія побратимами.
У перші дні вторгнення він долучився до спротиву на Північній Салтівці — допомагав евакуйовувати людей з інвалідністю, виконував завдання, пов’язані з бойовою роботою.

Після звільнення Харківщини Валерій показував арттерапевтичні вистави для дітей, які пережили окупацію. Так познайомився із засновником об’єднання Культурні сили Миколаєм Сєргою й долучився до його проєкту. Згодом приєднався до лав 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, яка воювала на Авдіївському напрямку.

Відтоді як почалася війна, у наплічнику Валерія майже завжди знаходилося місце для маленьких янголів з тканини. Їх власноруч робила дружина Валентина, а він — дарував ці обереги і військовим, і цивільним. Часом у рюкзаку з’являлися ляльки-маріонетки. У них була особлива місія — обравши слушний час, постати перед захисниками й постаратися відволікти їх від тяжких думок і спогадів.

Валерій і «його друзі» об’їздили всю лінію фронту. Нині — працюють на Сумському напрямку, допомагаючи військовим боротися зі страхами, й уявляючи крила людей, що тут живуть.

Янголи і Людина

Валерій спиняє кроки поблизу наукової бібліотеки й скидає зі спини наплічник. Під ним на футболці увесь час ховалося зображення смерті й напис «Memento mori» — пам’ятай, що смертний. Блискавка однієї з кишень наплічника гучно промовляє: «Зіуу» і з його глибини одна за одною з’являються дивні фігурки з пап’є-маше. Усі вони мають німб над головою, одну руку й одне крило. Замість ніг в істот є масивна основа, що допомагає тримати рівновагу. Валерій називає її фундаментом. Здається, ніби фігурки розглядають місце, де опинилися.

— Хто це? — запитую у лялькаря.
— А на кого вони схожі?
— На янголів з одним крилом.
— Значить, це вони.

У компанії янголів з’являється маріонетка людини. Її Валерій садить собі на коліно.
Кілька плавних рухів — і фігура оживає — роздивляється все навколо, ніби щось шукає. Потім раптово застигає, зацікавившись чимось.

— Є класична школа умовного позначення рухів, де необхідно продемонструвати, що персонаж почав рухатися. Тоді в його існування повірять. А є вони — мої друзі. Я пробую навчити їх дихати й жити без рухів. От зараз просто знаю, що персонаж кудись дивиться. Цього достатньо, аби запевнити людей, що він більш реальний, ніж будь-хто, — переконує Валерій.

Янголи, що тим часом нерухомо стоять на парапеті, теж здаються живими. Можливо, вся справа в їхніх позах? Один виструнчився, мов вартовий. Другий — сидить, підперши рукою голову, як уважний слухач. Третій — наче схилився над кимось, хто потребує допомоги. Ох, намагатися переконати себе, що це просто фігурки — марно. Янголи й справді живі, бо одного разу, як каже Валерій, «вони народилися».

З’явитися на світ їм допомогла дружина лялькаря, скульпторка Валентина Дзех. Передумовою для цього стали її думки про любов і відносини з війною.

— Коли вона прийшла, дружина почала з нею про щось сперечатися. Разом ми думали, про те, хто нас захистить. І зрозуміли, що потрібні вони, — пригадує Валерій, торкаючись янголів.

Невдовзі ляльки стали персонажами вистави про боротьбу з ворогом і внутрішніми травмами «Янгол і Людина». Етюд, який звучить на початку перформансу, написала акторка Таїсія Акжитова. Він починається зі слів «Що мені робити?» і закінчується реплікою «Я завжди буду з тобою!» — коли Янгол розуміє, хто він для Людини.

Поважати смерть і водночас прагнути жити

Два роки поспіль лялькар демонструє перформанси українським захисникам на передовій, зокрема «Янгол і людина». Бійці, вперше побачивши ляльок у бліндажі чи в посадці часто реагують полярно — зацікавлюються, захоплюються, сміються, обурюються, запитують: «Нахіба вони тут потрібні?».

— Приблизно такі діалоги відбуваються, коли ми приїжджаємо до військових на передову. Я кажу:

— Хлопці, в нас є ляльковий театр
— Ти шо, дов**йоб? — питають вони.
— Да! — кажу, впевнено дістаючи маріонеток.
— Диви, реально ляльки. Оце тебе попаяло. Вибач, що я спитав, чи ти служив. Бачу, вже п’ять разів підряд контужений.

Утім, Валерій готовий до такого сценарію, адже добре знає, що відбуватиметься потім, коли хлопці зрозуміють, що він по-справжньому вірить у персонажів, яких тримає в руках. Він назве своє ім’я, скаже звідки родом, де служив, буде іронізувати з себе, військові сміятимуться.

Потім, ніби нізвідки з’явиться невеличка імпровізована сцена з піском. Валерій повільно пересипатиме його з рук в руки, переповідаючи фронтові історії.

«Ми тоді сиділи в підвалі, де було багато піску, і коли по нас працювала авіація, здавалося, що будинок танцює. Щоб не думати про те, що відбувається, ми брали пісок і перекидали з рук у руки. Коли командир це побачив, він підійшов до нас і сказав: «Хлопці, а ви помітили, що цей пісок схожий на час?…».

На цьому етапі бліндаж наповнюється тишею, у якій чутно лише голос Валерія:«Уявіть собі, що в цьому просторі одного разу з’явився Янгол…».

За мить на піску постане фігура істоти з одним крилом, а потім — і маріонетка Людини. Її кілька разів збиватиме з ніг вітер, але дивний Янгол не дозволить їй впасти. Він подарує Людині натхнення, підтримку й стійкість.

В основу арттерапевтичних вистав Валерія лягають правдиві історії. Десь він розповідає про себе, десь — переказує, що чув від побратимів чи від дітей, з якими спілкувався під час своїх виступів у цивільному житті. Кожного разу лялькар трансформує виставу під аудиторію, для якої працює.

Валерій часто торкається теми, яку зазвичай всі стараються оминати — за допомогою ляльок він говорить про смерть. Персонажі вистав можуть відчувати те, що відчували люди перед тим, як піти в засвіти — страх, турботу, бажання написати останнього листа, вибачитися, попрощатися, а ще — віру, що там, за межею, їх хтось зустріне.

— Одне з моїх завдань — зробити так, щоб військові поважали смерть і водночас прагнули жити, аби втілити щось важливе для них. У цьому може допомогти віра в те, що після смерті нас хтось зустріне. З цією думкою легше існувати, адже я не знаю, як там буде: куди йти, до кого звертатися? Хотів би зустріти когось обізнаного, хто скаже: «Ходімо, я тобі все тут покажу. Дивися — сюди ніколи не ходи, там — забирай довідку. Тут — будеш їсти, поруч — спати, а там — оркестр», — з легкою іронією пояснює Валерій.

Ефект від лялькотерапії може проявлятися не одразу, спершу навіть бувають конфлікти. Одного разу маріонетки й репліки про любов так роздратували бійця, що той кричав Валерію: «Ти хоч воював? Навіщо ви тут потрібні? Що ти розповідаєш? Любові не існує, бо це — взаємовигода».

— В результаті цієї сварки ми дізналися, що в хлопця на руках загинув побратим. Перед смертю той сказав йому: «Ти був мені як батько, якого в мене не було». Виявилося, що й сам хлопець, який кричав на мене, теж ріс без тата… важко навіть уявити, яку трагедію людина носила всередині.

Потім ми з ним обійнялись, я дав йому свій шеврон, а за рік, здається, побачив цього хлопця у відео на Суспільному. Він був такий енергійний. І носив мій шеврон. Отже, ті події справді його вразили, і емоційна бійка була потрібна, — підсумовує Валерій.

Наприкінці своїх вистав лялькар зазвичай чує подяки, або слова: «Це було до сліз». Утім найбільше цінує, коли лунає: «Навіть не знаю, що сказати», або «А у вас ще є такі вистави?».

— Я не хочу, щоб людям подобалося те, що я роблю. Хочу вірити, що в моменті, поки ми виступаємо, глядачі щось відчувають, і що їхні стани змінюються на краще.

Валерій зізнається: хотілося б, щоб наприкінці вистави люди висловлювали слова вдячності не лише йому, а й друзям-лялькам. Проте поки глядачі їх просто фотографують. Тож Валерій сам іноді шепоче: «Дякую».

Стояти на захисті людської душі

Арттерапевтичні вистави Валерія Дзеха — це частина роботи об’єднання Культурні сили. У ньому, за словами військового, засновник зібрав унікальних людей, які стоять на захисті людських душ. Це українські співаки, поети, актори, музиканти й лялькарі, що надихають своєю творчістю.

Наприклад, відомі співаки Мирослав Кувалдін, Віталій Кириченко (Нумер 482), Михайло Стасула й не лише. Учасники об’єднання беруть участь у міжнародних ініціативах, виступають за кордоном. Один з таких прикладів — бандурист «Культурних сил» Тарас Столяр грав в дуеті зі Стінгом його пісню Shape of my heart. Що особливо важливо, митці працюють на різних ділянках лінії бойового зіткнення, зокрема на Сумщині.

— Коли ворог не знає, що робити з нами на полі бою, він намагається нас отруїти інформаційно. Проти цієї отрути є протидія — культура — джерельна вода, яка очищає. Війна робить так, що ти забуваєш свої бажання, а культура нагадує, що всюди живеш, навіть якщо це — окоп. Ми приїжджаємо до хлопців, говоримо з ними, і в якийсь момент бачимо, як вони світлішають. Так, у них навіть колір шкіри змінюється. Це і є результат нашої роботи, — пояснює Валерій.

Назва Культурний десант відображає дві найважливіші складові країни, вважає лялькар-арттерапевт. Культура — це те, що говорить нам, хто ми. Десант — те, що захищає право бути собою. Валерій розповідає, як у Харкові став свідком культурного контрнаступу. Коли люди, відчуваючи біль, почали шукати опору в мові, традиціях, музиці — у тому, що допомагає зрозуміти себе через власний внутрішній код.

— Предки залишили багату культуру, і це нас врятувало. Можливо, тому ми зараз бачимо, що найсильніші військові підрозділи ті, які знають, хто вони. Змістовний воїн — це сильний воїн, бо він не за iPhone, і не за Jeep б’ється, а за свої цінності, — каже Валерій, оглядаючи друзів, що ніби принишкли, всотуючи кожне його слово. — Ось ця лялька, яка запитує: «Хто я?», звертається до всіх — мовляв, хто ти, українець? Що ти будеш робити?

І ти вже знаєш відповідь — будеш робити те, що пов’язує тебе з країною, і будеш там, де вона тебе потребує, — впевнено мовить Валерій. Після короткої паузи він дбайливо повертає друзів-ляльок назад до наплічника, закриває його й вирушає далі. Мабуть, ніхто з перехожих і не здогадується, що поруч з ними є справжні янголи. Хіба чують шелест крил у шурхоті кроків Валерія, але думають, що це їм здалося.